Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

Усі присутні стверджувально, дещо театрально, покивали.

— Що ж, — азартно погодився Ернесто. — Ідея з газетою так собі, на трієчку, а ось роль Бестії в цій операції мені навіть дуже до душі. Принаймні, це хоч якось компенсує моє незадоволення провести час в компанії нашої міс Фурії. Пардон, міс Бестії…

— До роботи, панове, — підсумував Мензіс і повторився: — У нас на підготовку не більше тижня, — і до Ернесто: — І моя вам добра порада… Навіть не порада, а наказ: помиріться з Бестією!

— Ну, це вже як вона захоче, — вирішив Охеда.

— Ні, буде так, як накажу їй я! — поставив крапку в розмові Мензіс.

Західна Україна, село Гораж.

1946 рік, 4 вересня, «Панський ліс», на світанку.

Крижень ішов переліском, відхиляючи руками гілки кущів і раз у раз витираючи з обличчя павутиння. Стежки майже не було, продирався навмання.

Осінь була не те щоб ранньою, а незвичною для цих країв — павутиння бабиного літа попливло в повітрі вже в перші дні вересня, щоранку на трави випадали важкі холодні роси, а ввечері землю сповивали густі тумани. Та вдень ставало тепло й сонячно, і сонце було ніжним, привітним… Осінь ледь позолотила далекі гори, повітря наситилося неймовірними пахощами трав, сіна, зібраного в копиці, вологих карпатських дерев, глиці, опалого листя та тонким ароматом гір — невловимий, він пронизував довкілля. Крижень зупинився, потягнув носом цей аромат і мимоволі зітхнув. Роззирнувся. Він вийшов на чиєсь давно закинуте обійстя, що заросло кущами та деревами, від нього віяло холодною пусткою та сумом.

Від сиротинця долинав лемент, дітвора галасувала, й це налаштовувало Крижня на миролюбний лад. Він сів на колоду за похиленим хлівом. З іншого боку лісу вийшов котячою, сторожкою ходою начальник місцевої міліції капітан Микола Івченко. Привіталися за руку. Івченко сказав:

— Ідуть… — і став за спину Крижня, опершись на дерев’яну балку, що стирчала з хліва.

Капітан пройшов минулу війну від першого до останнього дня — в розвідці, дисбаті, піхоті, знову в розвідці. Не був жодного разу поранений, навіть легко. Ставний красень, якому зовсім не личила міліцейська форма, був настільки обережним і настільки розраховував кожен свій крок, що йому вдавалося виживати й рятувати своїх солдатів у найскрутніших умовах війни. Утім, йому не бракувало сміливості й уміння ризикувати в потрібний час.

За мить з лісу вийшли п’ятеро похмурих дядьків, одягнутих у поношений військовий одяг усіх часів і народів, і стали, збившись у купку, перед офіцерами, як на параді обірванців, поскидавши зморщені сидори та ще якесь своє нехитре майно під ноги.

Крижень з Івченком запитально подивилися на них. Із загорнутого й перев’язаного рядна, що лежало перед дядьками на землі, стирчали дула різнокаліберної зброї. Крижень зітхнув, задумано погладив брову, знову зітхнув і поцікавився:

— Хто у вас тут старший?

Уперед, проштовхавшись ліктями, висунувся з виду інтелігентний дядько.

— Та я… Учитель я. Колишній… З Іванківців. Учитель математики, — розтривожено, тремтячими руками, наче бажаючи підтвердити, що він саме вчитель, дістав із внутрішньої кишені кітеля брудну хустинку, в якій виявилися загорнуті окуляри з круглими скельцями, протер їх і одягнув на носа.

— Документи є?

— Польський паспорт… Довоєнний, — з нагрудної кишені дістав старий, засмальцьований паспорт і подав Крижневі.

Той узяв документ, перегорнув кілька сторінок, звірив старе пожовкле фото з оригіналом і повернув назад.

— Раритет… — зауважив і, повертаючи паспорт, чомусь вирішив сказати банальність: — Уже й тієї Польщі давно немає. Так би мовити, пішла в забуття… А є нова Польща, наша, комуністична! А ви зі старими паспортами носитесь… — запнувся. — Гаразд, добре, хоча б щось збереглося… Давно в лісі?

— Я з тридцять дев’ятого, — повідомив учитель і заховав документи назад.

Крижень з подивом свиснув.

— А що сталося? — криво всміхнувся. — Прийшли освободітєлі і-і-і-і?.. — помахом руки запросив чоловіка продовжити його думку.

— Ну, так, е-е-е, прийшли і-і-і… Вибачте. Як тільки нас звільнила Радянська армія від панської Польщі… Освічених людей, інтелігентів, тих, хто був у «Просвіті» чи там в січових стрільцях, стали забирати. Мені зовсім не хотілося в Сибір… — побачивши, що Крижень без агресії з ним спілкується, чоловік заспокоївся, руки в нього перестали тремтіти, голос став впевненішим.

— А що при німцях?

— Та висунувся зі свого сховку… Тут мене гестапо й узяло. Думали, що