Стефані Маєр - Господиня

— Почекай… одну… хвилину, — каже він задихано.

Потім припідіймається і перевертає мене горілиць. Широко розставивши ноги над моїми грудьми, притискає колінами мої руки. Він розчавить їжу! Розлючена, я намагаюсь вивільнитися.

— Дивись, дивись! — каже він, виймає з кишені на стегні маленький циліндр і відкручує кришечку. З кінчика циліндра вихоплюється промінь світла.

Він наводить його собі на обличчя.

У світлі ліхтарика шкіра здається жовтою. У чоловіка дуже великі — порівняно з тонким носом — вилиці й чітко окреслений квадрат підборіддя. Його губи розтягнуті в усмішці, але я бачу, що вони повні, як на чоловіка. Брови і вії вибілені сонцем.

Але зовсім не це він мені показує.

Його очі, під променем світла схожі на чистий рідкий бурштин, світяться, як у звичайної людини. Він наводить ліхтарик то на ліве, то на праве око.

— Бачиш? Бачиш? Я такий, як ти.

— Покажи шию, — повним підозри голосом мовлю я. Це пастка, інакше думати не можна. Ребус, розіграш, хоча мети я не розумію. Надії більше немає.

Чоловік кривить губи.

— Е-е-е… Це нічого не змінить. Хіба очей не достатньо? Ти знаєш — я не з тих.

— То чому б тобі не показати мені потилицю?

— Бо там у мене шрам, — відповідає він.

Я з новою силою намагаюся вирватися, але він долонею пришпилює до землі моє плече.

— Я сам його зробив, — пояснює він. — По-моєму, гарна робота, хоч і було страшенно боляче. Мій шрам не затулений гарненько волоссям. Та він допомагає мені влитися в середовище.

— Злізь із мене.

Він вагається, але потім одним легким рухом зіскакує на ноги і простягає мені руку.

— Будь ласка, не тікай. І не бий мене більше.

Я не рухаюся, бо знаю: якщо спробую бігти, він усе одного мене наздожене.

— Хто ти? — запитую я пошепки.

Чоловік широко усміхається.

— Моє ім’я Джаред Гоу. Я понад два роки не розмовляв із людиною, тому, напевно, здався тобі… трохи божевільним. Вибач, будь ласка. А тебе як звати?

— Мелані,— шепочу я.

— Мелані,— повторює він. — Ти навіть не уявляєш, який я радий з тобою познайомитися.

Я міцно хапаюся за рюкзак, не зводячи з Джареда очей. Він повільно простягає мені руку. І я беруся за неї.

І не встигли мої пальці обхопити його долоню, як я усвідомлюю, що вірю йому.

Він допомагає мені звестися на ноги, але руки не відпускає.

— І що тепер? — сторожко запитую я.

— Довго нам тут залишатися не можна. Сходиш зі мною назад до будинку? Я залишив там торбу. Хотів спустошити холодильник, але ти мене випередила.

Я хитаю головою.

Здається, він збагнув: я така виснажена, що ось-ось впаду з ніг.

— Тоді почекай мене тут, — лагідно каже він. — Я миттю. Принесу нам щось поїсти.

— Нам?

— Невже ти справді думаєш, що я дозволю тобі зникнути? Я піду за тобою навіть усупереч твоїй волі.

Але я не хочу зникати.

— Я… — як же я можу йому не довіряти? Як можу не довіряти людині? Адже ми одна родина — останні представники вимираючого виду. — Я поспішаю. Мені ще далеко йти і… Джеймі чекає.

— Ти не сама, — здогадується він, і вперше за весь час вираз його обличчя втрачає впевненість.

— Мій брат. Йому дев’ять років, і він страшенно боїться, коли я далеко. Аби дістатися домівки, мені йти аж до ранку. Джеймі навіть не знатиме, якщо мене спіймають. Він такий голодний, — ніби на підтвердження цих слів мій шлунок голосно бурчить.

Джаред у відповідь усміхається — ще ширше, ніж раніше.

— А якщо я тебе підвезу?

— Підвезеш? — перепитую я.

— Ага. Давай домовимося. Ти почекаєш, поки я заберу харчі, а за це я повезу тебе на своєму джипі, куди ти скажеш. Це швидше, ніж бігти, — навіть швидше, ніж бігаєш ти.

— У тебе є машина?

— Певна річ. Чи ти гадаєш, що я прийшов сюди пішки?

Я згадую ті шість годин, які я сюди діставалася, і моє чоло мимоволі зморщується.

— Ти не уявляєш, як швидко ми доїдемо до твого брата, — обіцяє Джаред. — Тільки не йди звідси, гаразд?

Я киваю.

— І поїж, будь ласка. Я не хочу, аби твій шлунок зрадив нас перед ворогом, — він посміхається, і з куточків його очей розходяться промінчики. У моєму серці тьохкає, і я знаю, що чекатиму на нього хоч і всю ніч.

Джаред повільно відпускає мою руку, не відводячи очей від мого обличчя. Робить крок назад і вагається.

— Будь ласка, не бий мене, — благає він, нахиляючись і торкаючись мого підборіддя. Він цілує