Марина Муляр - Гра. Рівень перший: Синій Коридор

Спалах секунду стримувався, тоді пирснув:

— Розумний? Ну, то вигадай, що його робити.

Зі свого ліжка підвівся Вигук, застібнув мундир.

— Піду, мабуть, і я, подивлюся зблизька на наших коридорних злодюжок. Посидьте тут, щоб хоч за вас не хвилювався.

Він ішов і думав про те, що сказав Морок. «Вони втратили шлях додому». Морок каже правду: так, як вони живуть, жити неможливо. Порівняно з цією гостинною в'язницею їхнє скельне королівство, пронизане всіма вітрами, голодне й войовниче з примусу, та й весь їхній світ — справжня казка, бо там є чим дихати, там є минуле і майбутнє. Цілком можливо, що Ден, розпатякуючи про нові технологи та взаємодопомогу, планував виманити їх трьох сюди, а самому піти в королівство, навести там свій лад, запанувати в тому світі. Маленький чоловічок у смішних окулярах та строкатих кофтах став би великим володарем — може, королем чи навіть імператором, підкоривши багато сусідніх земель. Тоді у голосі далекої, мабуть дуже гарної, дівчини було б менше байдужої відстороненості. Тоді вона, може, схотіла б стати його імператрицею у завойованім просторім світі. Йому все вдалося б, чи принаймні вдався б запланований початок, якби його племінниця, награвшись, поклала ту штуку на місце. Але вона не поклала. Дещо неможливо спланувати, Володарю.

Фана й Аг сиділи в кущах навпроти Фаниного будинку. Аг була сердита.

— Ну, то де твоя Еріона? Пішла скаржитися нашим батькам? Чи перестріла в темному завулку Дена, аби розповісти йому про шкідливий вплив його розробок на незміцнілий дитячий мозок?

Вона хотіла іще щось сказати. Вона багато хотіла сказати дурноверхій, язикатій Фані, та раптом відчула дивне. Так ніби їй злегка дмухнули в потилицю. Так, як робить мама, коли не бачила своєї дитини цілий довгий день, і тепер обійняла її і злегка притисла до себе, війнувши теплим диханням у потилицю. Фана відчула те саме і геть втратила бажання огризнутися подружці. Стало спокійно й трохи печально, як по закінченні хорошої книжки. «Добре, що консоль сьогодні в Темного. І добре, що Темний з нами не пішов», — було останньою розбірливою думкою Аг.

Страшний головний біль не давав почути думки двох дівчат, яким Вигук поклав руки на голови. Окремі картинки спливали перед очима, пульсували разом з його кров'ю, що билася в скронях. Каміння. Запах каміння й вітру. Високо. Вогнище гуде. Тіні. Ритмічний рух по колу. Вони танцюють. їхні голоси низькі й загрозливі. їхній танок страшний, але як пахне вологий камінь і багаття з сухої сосни! Все. Вже нема.

Квіти. Море квітів. Дрібних, строкатих, які ростуть у полі. Але в полі їх ніколи так багато не росте, так густо. Ноги — по квітах. Маленькі ніжки у білих туфельках із золотими застібками. Ні, вже босі. І чомусь — плач. Вона чомусь так гірко плаче! Камінь. Маленький сірий камінець серед квітів. Ні, серед різнобарвних тоненьких дротиків, у маленькій пласкій коробочці. «Проведіть нас. Не віддавайте нам її. Відпустіть нас. Ми не хотіли заподіяти вам лиха. Ми думали, ваш світ легший за наш, але він не легший. Нам треба повернутися додому».

Вигук відчув якийсь рух і озирнувся. Перед ним стояла висока білявка, що її бачив уночі на вулиці. Пильні, важкі очі, очі супротивника, очі воїна на худорлявому дівочому обличчі:

— Отже, усе те правда.

Вигук мовчав.

— Відійди від них.

Вигук не рухався. Дівчина ледь відхилилася назад, ніби готувалася його вдарити.

— Стій.

Тихий голос штовхнув Еріону в груди, як хвиля, звів перед нею невидиму стіну. Еріона згадала, як Фана розповідала про вигадану дядьком гру: «Для Вигука є спеціальна пісенька-замовлянка, але дядюсь не має поетичного хисту, тому вона дуже, ну дуже дурна». Пісенька… До певної міри гра базується на правді. З Фаниних слів, Морок погано бачить на яскравім світлі, а Спалах, навпаки, дезорієнтується в темряві. Отже, має бути якийсь сенс і в дурній пісеньці. Ну, може, не в ній, а в тому, що Вигукові треба заспівати.

Він сидів на траві, очікувально дивився на Еріону, поруч спали дівчатка. А ще в нього є плащ, на який наробила пташка, ще вдома. І ще в нього є двоє менших братів і королівство десь на незатишних скелях. Нема лишень дороги туди. Еріона заспівала.

Вона співала стару колисанку, якої її навчила мама. Там сніг, ніжний, пухнастий, падав на широке підвіконня. Там виблискували під ялинкою новісінькі санчата, подарунок до Різдва, там на ялинці світилися вогники й відбивалися у скляних кульках та гірляндах з блискіток. Там старий кіт вартував подарунки, поки не прокинуться маленькі господарі.

Кіт, авжеж, кіт! Їхній старенький Сер Чешир помер вже на астероїді. Ні, він не був старенький. Він не зміг тут жити.

Маленька дівчинка дивилася у кругле віконечко за товстим склом. Падає сніг. Якийсь сірий, ніби мертвий. Від її болю й відчаю Вигукові зробилося зле. Так зле, що не було сили терпіти. Він схопився на ноги й пішов геть, погойдуючись і ледь бачачи дорогу перед собою.

Еріона присіла й струснула дівчат за плечі:

— Вставайте, соні. Треба поговорити.

— Чекайте мене, я скоро! Занесу предкам хлібці до вечері. Це — хвилина.

Фана махнула Аг й Еріоні рукою і зникла в будинку. Аби не стовбичити перед дверима, обидві вийшли з двору і присіли на лавці у скверику навпроти. Вони всі втрьох збиралися йти до Темного, показувати Еріоні консоль і радитися щодо майбутніх дій.

Фана влетіла до кухні, кинула пакет із хлібцями на стіл і, користаючись з того, що батьки були у вітальні, притьмом чкурнула назад у двір, аби не зупинили й не змусили вечеряти. Вона вилетіла в густі сутінки, пробігла двором кілька кроків і зіткнулася з кимсь. Не одразу зрозуміла, що то її дядько. Невисока дуже пряма постать заступила їй дорогу. Напружене обличчя здавалося зовсім білим на тлі яскраво-червоного светра.

— Фантазі, жарти скінчилися. Де консоль? Вона потрібна мені зараз! — Він