Алоїс Ірасек - Скалаки

— Ясновельможний пане,— виструнчившись перед ним, сказав Балтазар каліченою німецькою мовою,— мені до ранку треба одвезти наказ у Броумов. Але тут недалечко біля шляху є ще одна садиба, там ви будете безпечні.

— А де оті?..— вигукнув нараз Пікколоміні, згадавши про непокірливих селян.

— Вони тут, поряд.

— Зараз же приведіть їх сюди, а ти приставиш їх до замка, — звелів князь Балтазарові.

— Ясновельможний пане, я ж їду з депешею. Вони до ранку нікуди не втечуть.

— Але вранці, ясновельможний пане, хай їх хлопи пов’яжуть і одведуть до замка,— докинув камердинер.

Балтазар глянув на нього так, наче хотів пронизати його тим коротким поглядом наскрізь. Та панський слуга не помітив нічого.

— Це вже доручаю тобі! — одказав князь.

Камердинер припнув своєму панові до пояса шпагу і вкутав його в широкий темний плащ, тоді вбрався сам. Балтазарові тим часом звеліли вивести коней.

Драгун не пішов просто до хліва, а, звернувши праворуч, вступив до слабо освітленої комірчини. Скалаки сиділи біля ліжка мовчки, понуривши голови. Їра тривожно поглядав то на діда, то на батька. Марія, зачувши дзенькіт острог, злякано зирнула на двері. Там показалася постать у білому плащі.

— Не бійтеся, це я, Балтазар, сальва гвардія.

Вояк потис старому господареві руку й співчутливо глянув на Марію.

— Ще не забула мене, Марженко? — тихенько, ласкаво спитав він її. — Ну як, одійшла вже трохи?

Дівчина кивнула головою. Уждян повернувся до чоловіків.

— До ранку ви повинні щезнути. Іншої ради нема,— глухо сказав він.

— Самі знаємо,— відповів Мікулаш.

— Зразу, як ми від’їдемо, збирайтеся.

— І навіщо тебе сюди принесло, Балтазаре?

— На твоє щастя. Ну, вколошкав би ти князя, а далі що? Це ж тобі не те, що нашого братчика... Але ти затям добре, то блазень мстивий... Куди ви хочете податися?

— Ще й самі не знаємо.

— Тільки не гайтеся. Може, скоро побачимось... Чуєш, уже зібралися. Ну, хай вас бог береже,— щирим, приязним голосом промовив старий драгун і вклав Мікулашеві в руку гаманець, в якому було трохи срібних грошей. Підійшовши до Марії попрощатися, він одчепив баклажку з вином і поклав їй на ковдру.— Це тобі, покріпишся трохи. Ну, з богом, щасти вам!

Усі щиро стисли йому руку, тільки малого Їру драгун за поспіхом не помітив. У комірчині запала смутна тиша; знадвору чути було кроки, дзенькіт острог та кінське іржання. Мікулаш, підійшовши до віконця, побачив, як із двору виїхали троє верхівців і поїхали шляхом угору.

Він звів очі до зоряного неба й мимохіть стиснув кулаки. Весь світ раптом остогид йому. А бог? Як може праведний бог до отакого допускати?

Його сивоголовий батько заломив руки, і тихою комірчиною полетіло глибоке зітхання, схоже на болісний стогін.

— Мусимо втікати, кинути домівку... Навіки!

Перший промінь ранкового сонця, що пробився до низенької світлиці на «Скелі», не розбудив її мешканців, не осяяв сивої голови старого господаря, схиленого на молитві біля вікна. А заблукавши до вбогої постільки, не збудив, як бувало, Їру: постіль була порожня. Моторна господиня Марія не кресала вогню, щоб, ставши навколішки біля печі, розпалити в ній. Тиша стояла на «Скелі». Вікна позавішував мороз білим серпанком, у хаті було холодно. Посередині лежав перекинутий стілець, а там стіл стояв зсунутий із свого місця; з лавки звисала хустка, напевне, забута. Ковдр на ліжку не було. Господарі покинули обійстя, втекли з нього, як і сотні інших селянських родин.

А он на темній долівці біля печі червона пляма — кров! Тут точився бій, собака бився тут; він теж зник, лишився тільки цей слід його вірності та одваги. В морозну ніч пішли вигнанці, і їхній жаль немовби сповнив смутком усю оселю. Сумно стало на «Скелі».

Лиш на хвилину було порушено тут тишу. Рано вранці, мов лягавий пес, прибіг сюди камердинер із кількома селянами, принизивши їх до ганебного діла — в’язати своїх сусідів та вести до замка. Він гасав по садибі, обшукував усе, од горища аж до погреба, й сипав прокльонами, не тямлячись од люті. Та ні він, ні селяни не знайшли нічогісінько. Панський слуга присікувався до них — вони, мовляв, змовилися з утікачами,— випитував їх на всі лади, обходив із ними все село й навіть згарища під снігом, але так нікого й не дошукався. Селяни, що ходили з ним, самі дивом дивувалися, куди це так могли щезнути Скалаки. Камердинер повернувся на «Скелю» й ще раз облазив там усе. В хліві лежала Лиска; на ній і окошився великий гнів пана камердинера. Він так копнув її, що бідолашна корова від болю аж підхопилася, але не встояла на ногах і знову впала на голі дошки.