Алоїс Ірасек - Скалаки

Потім посипав сніг, і скоро на дворі позамітало всі кінські сліди, що лишилися від минулої ночі. І сліди босих ніг та чоловічих чобіт, що вели аж ген на кручу над річкою, теж засипало снігом.

Князевим ім’ям камердинер звелів війтові не пізніш як за три дні розшукати тих бунтівників зі «Скелі» й приставити до Находського замка для покарання, грозячи панською неласкою та тяжкою покутою йому самому, якщо це не буде зроблено. Війт низько вклонився, за ним і всі інші. Потім війт подержав камердинерового коня, ще один хлоп — стремено, і знову всі вклонилися панові з замка, котрий, гордовито піднявши голову, поїхав до садиби, де вони з молодим князем заночували.

Князь сів у вистелені ковдрами сани, до яких запрягли четверо худих коненят. Возій цьвохнув батогом, і коні чвалом вихопилися з села. За саньми їхав верхи камердинер, ведучи на поводі князевого Гнідого.

Тільки тоді хлопи понадягали шапки й зітхнули з полегкістю. Не один із них лихим поглядом провів сани, що скоро зникли з очей за метелицею. Потім селяни розійшлися по своїх домівках: ніхто не наважився бодай підняти стиснутий кулак.

На «Скелі» знову настала смутна тиша. Про те, що сталося з Скалаками, багато говорили на селі, але були то самі здогади, певного ніхто нічого не знав.

Другого дня по обіді до села завітав Балтазар Уждян. Він заїхав прямо до війта. Той йому все розповів — як камердинер розшукував Скалаків, як нишпорив скрізь та казився. Старий драгун, слухаючи, раз у раз буркав щось не вельми похвальне про панського попихача. Війт нарікав та плакався, що боїться панів із замка.

— А тобі який клопіт, пане-брате? Ні ти, ні той панський пес їх не знайдете. Ти що думаєш, дурні вони тут зоставатись, аби вам у руки попастися? Нічого не бійся, скажи тим каламарям у замку, що на Находщині їх немає.

Війт вилупив очі.

— Що, ніяк не второпаєш? А ти сам зостався б, якби йшлося про твою голову? Я оце їду з Броумова, так чув дорогою від полицьких, що в Д. бачили якусь сім’ю втікачів. Це, звісно, невелике диво, але як я розпитав про тих людей, так за всіма прикметами вийшло, що то були Скалаки, більш ніхто. Можеш це сміло сказати хоч би й самому князеві. Хай собі їх у Полицькій окрузі ловлять, то вже не твій клопіт, а тут у вас їх шкода й шукати, так і скажи.— І Балтазар пригладив свої довгі вуса.

Війт зітхнув із полегкістю.

Драгун просидів у нього до смерку, а тоді осідлав кобилу й, не прийнявши війтових запросин переночувати в нього, поїхав. Уже стемніло.

— Тепер він їм так і скаже. Хай собі нишпорять,— мурмотів старий вояк, їдучи назад до Костельця.

Гніда кобилиця поволі ступала дорогою, що вела на гору. З’їхавши на верх, Уждян звернув із шляху праворуч і зупинився в пустому дворі на «Скелі». Біля воріт сумовито шуміли старі дерева. Під’їхавши під саму хату, Балтазар голосно покликав:

— Мікулашу! Мікулашу! Це я, сальва гвардія!

Але на той поклик ніхто не озвався, ніхто не вийшов із хати. Балтазар покликав іще раз, та відповіді не було. Постоявши трохи, він повернув коня й поїхав, невесело подумавши: «Куди ж вони подались, бідолахи, де поневіряються?..»

Драгун стис коліньми боки своїй кобилі, й вона припустила ристю. Уждян повертався до Костельця.

Родина Скалаків як у воду впала, ніде не знайшли й сліду їхнього. Та й хто б із односельців так пильно дошукувався їх? Утікачів жаліли; згадуючи про них, люди й самі скаржились на свою кріпацьку недолю. Всі сходились на тому, що Скалаки, певне, сховалися над річкою у вільшнику, в тій убогій халупці, що належала до їхньої садиби; та жодного сліду, який свідчив би про це, ніхто не бачив. Війт і не пробував дістатися туди ані карколомною стежкою по кручі, ані манівцями, занесеною снігом долиною; він був радий, що про цю криївку мало хто знає. Війтові не дуже-то хотілося тягти свого сусіда до замка на тортури, а то й до крайового суду в Градець-на-Лабі.

На своє виправдання він принижено, скрушно переповів панові камердинеру те, що нараяв йому Балтазар Уждян. Камердинер лаявсь, грозився, мало не луснув з люті. Зрештою війта відпустили; відходячи, він низенько кланявся, а за брамою замка, йдучи додому, посміявся з великорозумних панів.

— Нехай тепер шукають, — тихенько сказав він сам собі.

А до села приніс новину: молодий князь занедужав. Війт сам бачив у замку, як сходами до князевих покоїв поспішав гладкий замковий лікар у пишній перуці й з окулярами на червоному носі.

Останні дні січня 1763 року не стихала хуртовина. З захмареного неба майже без упину сипав сніг, усі дороги позамітало, й селянам доводилося прочищати їх. Із Находського замка не надходило більше ніяких розпоряджень щодо втеклих Скалаків. У війта наче камінь із пліч спав.

Саме в ці дні, мов блудний вогник, пробігла по околиці радісна вість: смолоскип війни згасає! Скільки разів уже розходились такі звістки й скільки разів затихали... Змучені хлібороби вже й віри їм не йняли.

Та цього разу жадана вість не згасла, як той болотяний вогник. Цісарські урядовці потвердили її, оголосивши: року 1763-го місяця лютого 15 дня в саксонському мисливському замку Губертсбург під Дрезденом