Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Шляхетна пані, — мовив Вітіко, — мене тішать ці привітання, і вибачте, якщо я збільшую ваш клопіт.

— Мій хатній клопіт — це моя радість, а клопіт задля гостя — подвійна радість, — запевнила жінка.

— Якщо я тільки заслуговую її, — додав Вітіко.

— Заслуговуєте, бо ви син своїх батька-матері, — сказала Вюльфгільта, — і заслужите ще й більше. А якби й не були їхнім сином, однаково були б нашим гостем.

— Вюльфгільта, — мовив Генріх, — вершник ще сьогодні хоче піднятися на Три Сідала, а ввечері повернутися до вугляра в Клафері. Подбай про вчасний обід.

— Тож дозвольте мені бути вільною до обіду, — попросила жінка.

— Ідіть, бо це ваше право, — кивнув головою Вітіко.

— А я піду з матір’ю, — заявила Берта.

— Слушно, — схвалив батько.

Мати і донька вийшли з зали.

— Якщо вам до вподоби, то ходімо до обіду на свіже повітря, — запропонував Генріх Вітіко.

— Ще й як до вподоби, — погодився Вітіко.

Господар дому повів тепер свого гостя через інші двері в сад. Підперезався й підсмикнув вище свій складчастий одяг, потім ступив поміж грядок. Вітіко йшов за ним. У саду росла городина, запашні трави, а з країв — кущисті груші. В кінці саду здіймався пагорб, з якого можна було оглянути сад, дім і ліс.

— Я ніколи не знав, — дивувався Вітіко, — що тут стоїть такий будинок, хоча вже бував у лісі.

— Він стоїть на відшибі, — пояснив Генріх, — стежка йде внизу повз Міхель, і ніхто, хто йде в дальші землі, не піднімається сюди, бо одразу за домом починається високий ліс, де немає жодної стежки. Отже, ззаду будинок обступає стіна, яку формують Три Сідала і гора Плехи, або, як кажуть у нас, Блекенштайн, а перед будинком ліс тягнеться вниз аж до Міхелю. Якби викорчували ліси, тоді здалеку можна було б бачити, що на горі стоїть будинок. А втім, ліс на Трьох Сідалах і Плехах, звичайно, не викорчують ніколи, бо ці гори круті й придатні тільки для лісу, тож дім тоді б яснів на тлі темного лісу позаду.

— А дім давно вже тут стоїть? — запитав Вітіко.

— Я збудував його, — відповів Генріх.

— А чому ви збудували його на відшибі? — знову запитав Вітіко.

— Бо я так захотів, — відповів Генріх. — Одні будують на луках, другі на скелях, треті в лісах, а коли раптом знадобиться захист, цей будинок добре захований і непомітний. Я тут часто буваю з родиною, коли ми не вчепимось міцно десь в іншому місці.

— Напевне, тут добре жити, — мовив Вітіко.

— Атож, тепер, а можливо, і в майбутньому, — погодився Генріх. — На широкій горі, що по той бік Міхелю, коли-небудь оселяться люди, бо там є підходящі умови, а саме: добрий ґрунт і добре сполучення, можливо, тоді в багатьох місцях навколо збудують будинки і навіть церкви, а згодом, як настануть часи, коли окрема людина відчуватиме меншу потребу в захисті, нехай білі стіни цього дому ясніють здалеку й запрошують багатьох людей прийти в гості й насолодитись відпочинком у домі.

— Нехай цей дім стоїть багато сотень років, — побажав Вітіко.

— Якщо ті, хто приходить до мене, думають так, як я, — відповів Генріх, — дім стоятиме. Можуть настати дні, коли який-небудь рід утратить могутність і авторитет, але ці риси можуть відродитись, якщо сам рід не згас. Коли-небудь цей дім можуть зруйнувати дощенту, але іншого дня він знову може постати на цьому місці, і якщо котрийсь мій нащадок житиме тут і радо господарюватиме серед своїх маєтностей, тут буде оселя, затишна для мешканців і приязна для чужинців, які прийдуть сюди зі щирим серцем.

— Я думаю так, як і ви, — мовив Вітіко. — Жоден рід не загине, якщо його члени праведні, він занепадає і підноситься, хіба що Господь покладе йому край, коли помре останній представник.

— Таж так, всяке буває, — кивнув Генріх. — Ходімо далі.

Обидва чоловіки зійшли з пагорба, через хвіртку вийшли з саду і пішли далі, і то приблизно в той бік, звідки прийшли Вітіко і Берта.

— Це моя лука для випасу корів, — сказав Генріх, показуючи рукою навколо. — Вона тягнеться аж до лісу, звідки ви прийшли.

Чоловіки йшли на схід по дорозі через луку.

— А то мої поля, — пояснив Генріх, показуючи на смужку землі, що позаду будинку тягнулася до лісу, — вони дають усе, чого потребує і вимагає дім. Джерела щедро дають нам воду, а ліс — своє багатство.

Чоловіки дугою стали повертатися до будинку й підійшли до його східного боку, куди Вітіко підходив разом із Бертою. Тепер він помітив, що поряд із дверима, в