Андрій Процайло - Привид безрукого ката

— Що?!! — зірвався з місця рудий.

— У вас є заперечення, пане слідчий? — запитала симпатична хвиляста лікарка.

— І так, і ні, — розгублено відповів рудий. — Вибачте. Це мої проблеми. Я більше не втручатимусь у вашу роботу...

— Отож-бо, — сказав професор, тепер прищулюючись на слідчого.

Безрукий Лев Львович чемно і чітко відповідав на запитання комісії: про дитинство, навчання, роботу, бойові мистецтва і дослідження про долі львівських катів. Апарат, до якого за допомогою кольорових дротиків підключили його голову, поводив себе спокійно. Лев результатів не бачив, але з виразу облич лікарів, які спостерігали за великим монітором на своєму столі, можна було зробити висновок, що все нормально. Аж занадто нормально. Ось що дивувало.

Нарешті професор попросив Лева вийти. Разом зі слідчим. Рудому це не сподобалось, але він цього разу змовчав. Більше виставляти себе блазнем не хотілося. Він і так перегнув палку, а йому ще з цими людьми працювати й працювати. Бо він мав мрію! А наполегливість йому дав Бог...

Троє штампованих підійшли до рудого.

— Що? — запитали разом.

— Вирішують, — слідчий показав на двері і підійшов впритул до Безрукого. Він шукав погляду Лева. Той виклик прийняв і відповів такою блискавкою, що слідчий відвів погляд. І тут програв. А це був його джокер — сильний погляд.

— Ну, ви мене підставили, Леве Львовичу! — сказав рудий без образи.

— А мало бути навпаки, чи не так? — запитав Безрукий.

Слідчий змовчав. Ну ніяк він не міг розкусити Безрукого. Якщо він псих, — подумав, — то дуже мудрий псих, раз так уміло вдає з себе нормального.

Його роздумування перервав телефонний дзвінок. Слідчий відійшов у куток коридора, до вікна, і довго слухав чиїсь горлання, марно намагаючись вставити пояснення. Розмова зробила з нього втомленого, розгубленого, зсутуленого, пригніченого чоловічка, який не знав, у що його може перетворити наступна мить.

Вийшла хвиляста лікарка і запросила обох.

— Леве Львовичу, — мовив професор без передмов. — Ви вільні. Якщо немає заперечень від правоохоронних органів, — додав, переводячи погляд на слідчого.

— Немає, — розгублено мовив рудий.

— До побачення, Леве Львовичу, — сказав професор. — А з вами ще... два слова, — звернувся до слідчого.

Падав сніг. Пахло святою вечерею. Наближалися найулюбленіші свята дітей — Різдвяні. Колядки, щедрівки, смакота на столах і повна хата родичів. Бабусі та дідусі сидять в кутку біля печі, гріються і, помолоділі років на сто, тішаться, спостерігаючи за дорослими дітьми, пустотливими онуками, пелюшковими правнуками. Їхнє щастя жило в радості малечі.

Як Лев мріяв про таку ідилію! Життя віддав би за мить перебування на місці щасливого дідуся. Сьогодні знову він вечерятиме сам. Колись його запрошували до себе на Святвечір друзі, але він ніколи не йшов. З часом ніхто й не кликав. Та й у друзів вистачало своїх клопотів, окрім нього... Лев уперто не хотів влазити в іншу родину і вносити у неї дух чужого. Він вірив ще змалку, що кожна родина має щось своє, рідне і важливе для неї, невидиме й загадкове, до якого не можна допускати чужого. Чужого! Чужий, навіть найкращий і найрідніший, — він чужий, бо зітканий з тіл і душ інших, не пройдених перевірку на сумісність. Бо чому сім'ї розпадаються? — немає гармонії... Все є — краса, достаток, повага... Чоловік і дружина нарізно ідеальні, а вкупі — парочка вихованих невротиків. І маєш розлучення, яке дивує всіх. Бо всі — найбільше, найглибше й найбезперспективніше ніщо в світі. Всі — пекло...

Роздуми блукали у голові, як блудні пси. Снували туди-сюди і поверталися до єдиного. Безрукий дуже хотів сім'ї! Пригорнути до себе дружину, надихатися чистотою немовляти — ось де щастя і всі сенси життя!.. Почуття одинокості саме в такі святі вечори посилювалося. І боліло, пекло, рвало серце... Лев навіть з колишньою господинею квартири Ганною Петрівною не встиг зустріти Святвечір: переїхав до неї весною, а жінка померла зимою, якраз перед святами. Перед своїми іменинами. 21 грудня?!! Що то за число таке? Може, воно має якесь дивне значення для квартири? Адже цілком ймовірно, що це число могло принести до хати другу смерть. Рівно через рік він не знати як випав з вікна!.. Саме 21 грудня...

І Лев згадав, як Ганна Петрівна настирливо просила на річницю її смерті відкрити вмонтований у стіну тайник, бо там для нього щось є. Дуже важливе... Тоді Лев не надав словам старенької великого значення, бо вона хвилями марила. Яка може бути річниця смерті, коли вона жива?.. Але тепер, коли марева стали ледь не його життям, слова Ганни Петрівни набирали зовсім іншої ваги.

Безрукий передумав йти пішки. Сів на автобус, щоб швидше добратися до тайника, який його пік, як кропива за туалетом на шкільному подвір'ї, в яку довелося колись ускочити, аби не попастися на очі директорові під час перших дитячих перекурів.

До хати Лев не ввійшов, а вскочив. Не роздягаючись взяв табурет, поставив біля кухонних дверей. Зверху в самих дверях не знати ким і не знати коли був висвердлений чи видовбаний маленький отвір. Саме в ньому господиня ховала ключа від тайника.