Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

молодого Аеція… Отож надвечір накаже, щоб його віднесли до Іоанна… зараз же хоче їсти й спати. Жінки теж хотів, але вже її мав…

Забившись у куток атріуму, донька Капрілія зі здивуванням, страхом і глухою ненавистю дивиться на врешті їй поверненого, стільки років з такою болісною тугою жданого мужа. Христе, як страшно змінився мій Аецій! У ясно-блакитних очах ще не висохли сльози. Судомно стискаються кулаки. Як він смів? Як він смів?! Тільки-но увійшов до гінекею, одразу ж, не чекаючи, коли вона з радісним криком зависне йому на шиї, покриє поцілунками його вуста, щоки, очі, — почав нахрапом зривати з неї столу… Вона спритно вислизає йому з рук, благально складає долоні і просить: я нездужаю, не можу… хай Аецій потерпить… почекає день, два, як вона чекала стільки літ… стільки літ!.. Нічого не каже, лиш брови супить, зціплює зуби і починає дерти білу тонку тканину… Вона знову благає, плаче… хай же він її вислухає… адже вона сама прагне… так довго чекала… Та він не слухає, оголює її груди, живіт, стегна… Ні, ні, Аецію!.. Виривається, задихається від жалю та гніву, але все ще силує себе до спокою… усміхається крізь сльози… підсовує йому до губ свою руку… І саме тоді він її вдарив! Невже вона не снить?… Почуває страшенний біль у руці, але невже це можливо? Промайнула в неї думка: «Коли даси поцілувати долоню свою, се так, наче сотню ворогів трупом поклав». А удари сиплються на рамена, на плечі, на оголені груди… Донька Карпілія нічого не знає про те, як гуни здобувають покірність жінок! Плаче. А він уже несе її на ложе і за мить ситить свою жадобу її тілом, попри все, ще молодим, тугим і гарним.

Посеред атріуму біля басейну тихо сидить блакитноокий білявий хлопець із тонким патриціанським профілем, але широкими, неприємно виступаючими щелепами Гавденція. Йому сумно і він ледь стримується, щоб не заридати. Не лише відчуває, що між батьком і матір’ю трапилося щось недобре, — але наскільки ж інакше уявляв він собі цього коханого, незнаного батька!.. Не опирається, коли Аецій простягає до нього руку, але й не відповідає усміхом на широку, щиро радісну батькову посмішку.

Його личко не роз’яснюється навіть тоді, коли дужі руки підіймають його, мов пір’їнку, високо над батьківською головою і мило погойдують в ритм із плюскотом фонтану.

— Що ти хочеш робити? — лунає голос Аецієвої матері.

— Їсти й спати…

— Я не про те… Що ти хочеш робити зі собою?..

Аецій знизує раменами. Не слід звіряти свої думки жінкам. Але матір дивиться на нього запитально і наче неспокійно, отож кидає:

— Може, стану урядником у префекта!

І знову гойдає хлопця, тепер уже нижче, біля своїх грудей. Та материн голос знову викликає картину смерті батька, а потім — лісу повішеників, між якими, як се завше буває, коли придушують військові бунти, принаймні половина — зовсім невинні люди… А грека не повішено… само собою… Завше так буває…

І зненацька його наче осяває. Вже знає, що так його тішило тої ночі перед наметом Ругіли. Вже усвідомив те, про що тоді довідався — хоча не міг назвати — істину про життя… істину, яку відчували, хоча теж не вміли висловити тисячі й тисячі гунів біля численних, наче зорі, вогнищ. Аецій раптовим рухом тулить хлопця до своїх грудей і шепотом, щоб не підслухали жінки, каже йому до вуха, хоча й знає, що хлопець майже нічого не зрозуміє:

— Життя — це полювання, Карпіліоне, синочку мій… безперервне безжальне полювання. Якщо сам не будеш мисливцем, то інші тебе вполюють, зацькують, загризуть… То краще самому полювати і самому цькувати, кусати, душити… Будь завжди готовим до полювання… завжди сильним… завжди пильним, диким, безжальним… Нікому не дозволь вирвати у тебе перемогу, бо це — смерть. А перемога це радість, сп’яніння, щастя… Завжди перемагай.

Розділ II. Змагання з жінкою
1

Історія потребуватиме цілих п’ятнадцяти століть, щоб знову дістатися (аж тепер… саме тепер: на твій і мій погляд, читачу!) епохи такої ж великої, такої ж переломної і вагітної настільки ж важливими наслідками, як та, коли з тріском і грюкотом розпадалася римська імперія та pax romana, ховаючи під своїми руїнами весь античний світ і його душу, яких не могло вже порятувати сильнодіюче впорскування нового чудотворного ліку — християнства. П’ятнадцять віків — це тисячу п’ятсот літ по триста шістдесят п’ять двадцятичотирьохгодинних днів кожен! А кожна година — це три тисячі шістсот секунд і стільки ж ударів людського серця, і стільки ж тихих ударів годинника Історії! Найглибші духи, найбільші серця і наймогутніші уми тих днів — таких віддалених від нас, а так схожих на наші — чудово розуміли значущість і важливу історичну роль своєї епохи: нерідко, нічого вже не сподіваючись для себе й світу чи, навпаки, сподіваючись аж надто багато, при тому таких речей, яких минулі часи неспроможні були дати — не шкодуючи, присвячували довгі десятиріччя життя на те, щоб збагнути суть, сенс і мету змін та переломів, які наступали. Однак гарна, хоч не надто вже молода жінка, що п’янкої майської ночі року чотириста двадцять п’ятого (себто, як сама звикла лічити, — п’ять тисяч дев’ятсот тридцять третього від створення світу Богом Отцем) сиділа у бібліотеці єпископського дому в Аквілеї, схилена над товстими томами, — здавалося, зовсім не цікавилася суттю, сенсом і метою великих переломних, навіки значущих справ, хоча й сама була rerum gestarum magna pars fuit. І, хоча з кодексів гучно волали до неї найглибші, найблискучіші, найоригінальніші думки епохи; хоча на їхніх аркушах вели титанічну битву спатарії та скутарії