Софія Парфанович - Карусь і ми

в’їздити й виїздити з ґаражу і пояснював, які авта на дорогах. Навіть розказував, які випадки трапились на недалекій вулиці Мічіґен. Дещо бачив у телевізорі, про інше розказували батьки чи й хлопці. Бо ці справи кожному найцікавіші. Перегони

Пан Волтер, Стівів батько, завів мотор свого зеленого з білим дахом Олдса, і ми пустилися в дорогу. День був соняшний, теплий, і ми були раді, що маємо гарну погоду для нашої поїздки.

Швидко ми мчалися горішньою Мічіґен, минали невеликий у неділю рух та бралися в напрямі до парку Руж. По дорозі пан Волтер пояснював:

— Для дітей авта, різні їхні марки й моделі — наймиліші іграшки. Де то ми колись могли думати про такі штудерні забавки! Хоч я не старий і за моїх хлоп’ячих літ було вже чимало авт, проте іграшок, як тепер, не було. Зайдіть до першої ліпшої крамниці з іграшками, то побачите таке їх багатство, що не спроможетесь вирішити, що купити. Здається вам, що хлопець має вже це або те, і ви не купите. Але не має червоного амбулянсу або зеленого автодвигуна. Тож купуєте обидва вегікули, бо щось же малому треба принести. Та виявляється, що автодвигунів він має щось із чотири, тільки розмальованих іншими кольорами, а замість амбулянсу, волів би авто пожежної сторожі. І так ви ніколи йому не догодите.

— Ви бо дуже «розвезли» своїх дітей — сказала я. — За наших дитячих літ було добро одна лялька чи які дерев’яні коники, запряжені в такий же віз. У нас, в Україні, ходили по домах селяни, одягнені в білі свити, й носили на спині оберемки витирачок, сит, ополоників, ложок і вилок та різного кухонного посуду. Але вони мали також іграшки, до яких аж світилися дитячі очі. Це оті смішно-незграбні коники і візок, що мав боки, розмальовані червоно-синім зубчастим узором. Коли діти були чемні, мама купувала їм такий віз. До нього приторочували мотузку й тягнули по хаті. Можна було й ляльку посадити та ще й додати пару малих оберемків з її одягом. То була ціла наша подорож, і вона на ціле життя залишила нам мрію про далекі світи. Щождо хлопців, то для них найкращою іграшкою був кінь, тобто витесана з дерева кінська голова з червоно-синьою гривою, прикріплена до дрючка. На такому коні гарцювали мої брати, аж підлога дрижала. Очевидно, мешканці нижчих поверхів мали чого нарікати. Але то були інші часи!..

— Так, часи змінилися, — погоджувався батько. — Ви погляньте на наших хлопців! Їх уже не тішать всі оці механічні іграшки, вони бажають справжніх моторів. Мої обидва старші вже з шостого року життя рвалися до справжнього авта. Треба їх було таки саджати й учити, як правити машиною. Але, звичайно, щойно з шістнадцятого року дозволено їм їхати і то не самим, тільки в товаристві старших. Треба було видумати для них ще щось таке, що давало їм більше вражень. Отже перегони в автах, зроблених з коробок від мила. Так вони принаймні називають оці авта з дощок чи чого там. Візьмім Дітройт: тут відбуваються льокальні перегони. Ми їдемо на них подивитись. Там теж наш Майк. Хто виграє тут, їде до Акрону в Огайо і бере участь у кінцевих змаганнях.

— Тату, я теж хочу змагатися! Так, як Еді й Майк.

— Ні, ти ще не можеш, ти ще замолодий! Я вже сказав тобі про такий закон, що треба мати принаймні одинадцять літ. До того ж кожен хлопець мусить сам собі змайструвати віз, байдуже — з дощок чи таки з коробки від мила.

— А ти зроби мені такий віз, тату! — просив Стів.

— Не вільно! Старші можуть тільки допомагати радою, але не сміють ні цвяшка вбити в цю штуку.

— То як знати, як зробити такий віз?

— Бачиш, у нас, таки в Мічіґені, в головному бюрі Дженерал Моторс мають усі пляни й інструкції. Коли Еді мав собі робити такий віз, ми поїхали туди і нам дали цілу книжку та всі приписи. Ти ж сам бачив її, хіба ні? Потім твій брат тесав і вирізував, припасовував і збивав, прикручував усі ці шрубки і таки зробив зовсім, наче справжнього воза.

Так розмовляючи, ми залишили місто та в’їхали в парк. Широкі асфальтові дороги прорізували легку горбовину, порослу лісом, що пишався в ситій зелені та купався в соняшному світлі. Парком плила Червона Річка, і від неї його назва. Пропливає вона великий Фордів комбінат, і червоняво-бронзовим густим струменем уливається в широку ріку Дітройт. Уже здалеку вражає немилий запах сірки.

Серед парку-лісу дуже гарна гірка. Вона спадиста й лагідно збігає вниз. На ній вигідна гладка дорога.

Уже здалеку ми бачили кольорові рядки людей, що стояли обабіч дороги. Примістивши авто при бічній доріжці, ми підійшли до місця перегонів і втиснулися між людей. Були то переважно молоді батьки з дітьми. Всі вони чекали перегонів. По доріжці бігали впорядники з хоруговками в руках, визначували трасу, місце старту й фінішу. В одного стопер, другий має в руці записник і олівець. Усе, як при справжніх перегонах. Навіть публіка так само хвилюється. Не лиш діти, але й їхні батьки. Бож цікаво, хто переможе. А перемога, яка б не була, дає людині почування щастя-насолоди.

Свисток!

Публіка ще більше захвилювалась і щільніше стовпилась обабіч дороги.

— Їдуть, їдуть! — пищали й вигукували діти.