Аліна Миколаївна Болото - Вдова узурпатора

Я втратила залишки терпіння:

— Що вам треба від нас, комісаре?!

Товстун зробив кілька глибоких вдихів і видихів.

— Я змушений просити вашу величність (легкий уклін у бік Клюса), а також вашу високість (той же номер для мене) не затримуватися в Амадані надовго. Товариство Захисників щирої віри не визнає титулів і звань, не хотілося б викликати дипломатичні ускладнення через їхню можливу неврівноваженість.

— Це все?

— Усе.

Тепер я зробила посилену вентиляцію легенів.

— Ми покинемо Амадан не раніше, ніж відвідаємо в лікарні нашого слугу, але після цього вилетимо першим же рейсом. Ви задоволені?

— Цілком.

Ідучи, комісар ледве не спіткнувся об Афараса, чортихнувся неголосно й поспішив вийти.

Невисокий будинок Амаданської лікарні чимось невловимо нагадував в’язницю. Ні традиційні клумби у дворі, ні повита диким виноградом альтанка не згладжували враження похмурого очікування. Тут не лікувалися, тут очікували кінця хвороби. Благополучного чи ні.

Кілька хворих, яких ми зустріли, були одягнені в однаково вицвілі від прання халати й однаково безрадісними обличчями справді нагадували ув’язнених. Ми пройшли через викладений жовто-коричневим кахлем вестибюль і звернулися до бабусі у величезному білосніжному чіпці й не менш білосніжному фартусі, надягнутому поверх товстого вовняного плаття. Бабуся сиділа за столом із цінної деревини, її обличчя випромінювало благовидний спокій. «Це на другому поверсі, — прошамкала вона, тільки-но почувши ім’я Діма Фута. — Вас проведуть».

Медична сестра в халаті, накрохмаленому до паперового хрускоту, довела нас до палати Діма Фута. Діма поклали в крихітній кімнатці, де, крім ліжка, помістився лише умивальник та заставлена ліками скляна шафа. «Ненадовго», — попередила медсестра.

Дім лежав, укритий простирадлом до підборіддя, і очі його були закриті. Лікар Джаскі, з яким я встигла переговорити по телефону, повідомив про важкий стан пацієнта, однак вигляд Діма Фута мене вразив. Щоки старого слуги позападали настільки, що обличчя його швидше нагадувало обтягнутий шкірою череп. Ніс витончився й наче всох, очі глибоко запали, шкіра посірішала. Дім Фут дихав, однак груди його ледь здіймалися.

Клюс, що рвонувся було до постелі, зупинився й здивовано вдивлявся в лице Діма Фута.

— Це не Дім, — сказав він. — Я його не знаю.

Це був Дім Фут, але не тепер. Раніше. Тепер він належав іншому світу, і не нам його звідти повертати. Я зрозуміла це відразу, але усе ще барилася, на щось сподіваючись. Клюс голосно засопів.

— Це не Дім, — повторив він із тремтінням у голосі. — Я хочу до Діма Фута.

Без зайвих слів я взяла брата за плече й вивела геть із палати. За нами йшов неабияк приголомшений Афарас.

— Це не Дім! — крикнув Клюс медсестрі, по щоках його вже котилися перші сльозинки. — Де Дім Фут?!

— Тут не можна шуміти, — строго сказала медсестра. — Навіть вам, ваша величносте.

У кінці коридора промайнула довготелеса фігура в приплющеній по боках лікарській шапочці. Я підштовхнула Клюса ближче до Афараса, а сама поспішила за лікарем. Доктор Джаскі охоче прийняв гроші, але давати прогнози категорично відмовився. «Випадок досить складний», — прорік він глибокодумно, подивився на мене через окуляри й відкрив рота, щоб виголосити промову, повну латини. Пронизливий лемент змусив його прикусити язика. Кричав мій брат Клюссіді Діано Лу.

Я вискочила з кабінету, вихором промчала по коридору й встигла закрити двері палати перед самим носом здивованої медсестри. «Потримайте, будь ласка!» — майже силоміць я поклала її пещену руку з акуратно нафарбованими нігтями на металеву ручку. Клюс стояв з широко розкритими очима, і колір його щік майже зрівнявся з білизною халата медсестри.

Афарас здивовано оглядався по сторонах.

Я схопила брата на руки, стрибаючи через сходинку, збігла сходами й ледве не впала на проклятому кахлі. Афарас встиг нас підтримати, але це розлютило мене ще більше. Я відсторонила його руку.

— Ви тюхтій! Ідіть!

Але Клюс важив уже чимало, я раптом задихнулася, коліна затремтіли, тільки-но вдалося дійти до дверей (Афарас негайно їх відкрив) і переступити поріг. Вигляд посипаної піском доріжки додав мені сили.

— Зупиніть будь-яку машину! Знайдіть візника!.. Робіть що завгодно, тільки геть звідси! Ми полетимо першим же рейсом!

Пісок зметнувся з-під черевиків Афараса. Я залишилася стояти біля клумби, Клюс міцно тримав мене за шию: його усе ще тіпало. А побачив він усього лише, як те, що колись було Дімом Футом, намагалося сісти на ліжку.

З боку альтанки з’явився священик у білому вбранні Захисника щирої віри. Він оглянув нас чіпким поглядом, і молоде, але вже з борознами зморщок обличчя гидливо скривилося. Він зробив знак рукою, але для спілкування із Захисниками щирої віри в мене був не той настрій. Я спустила Клюса на доріжку, взяла його за руку й поспішила до воріт.

На щастя, Афарас зупинив таксі. Я сіла на заднє сидіння, сам янваєць влаштувався поруч із водієм, а Клюс забарився, оглядаючись на лікарню… І тут щось чорне вискочило з кущів ольди, які ростуть біля самісіньких воріт, промчалося по тротуару й одним стрибком зметнулося братові на руки.

— Емі! — радісно скрикнув він.

Задзвеніло бите скло, якась фігура вивалилася з вікна другого поверху й впала на кам’яні плити двору. Нестямно заволала жінка. Я ривком втягла брата в машину, закрила дверцята. «Поїхали!» — гаркнув Афарас, і водій рушив з місця.