Мор Йокаї - Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

млина, де я ніколи не був, та один ширший прохід, що вів до великої печери. Такої великої, наче якийсь храм. Коли ці чотириста чоловік збиралися всередині, то їх там було ледве помітно. Стеля її така висока, що погляд тане в темряві, а світло факелів не здатне її пробити.

З цієї величезної печери йшли маленькі гроти. В цих гротах працювали майстри, котрих, на мою думку, в якості полонених сюди притягли розбійники. Важко повірити, що хтось з власної волі все життя сидітиме в гроті та при світлі свічки шитиме одяг для розбійників.

Коли ж увійшов ватажок, то запитав мене, яким ремеслом я володію? Я з усією чесністю відповів, що вчився на гармаша.

— Ну, ми ще подивимось, чи зможеш ти довести свою майстерність, — прогримів він. — Тут небезпечно вихвалятись тим, чого не зможеш зробити. Зараз побачиш чому.

За цей час розбійники попритягували викрадену від татар здобич та запхали її в один з гротів. Я тільки оком встиг кинути, коли його закрили величезним каменем. Мої очі засліпило купою коштовностей; багряні мантії, розшиті золотом жіночі сукні, ряси були розвішані по всіх стінах, дароносиці, срібні чаші, срібні посохи валялися навкруги.

Якщо цій банді і доведеться коли-небудь розпастись, то поділивши всю цю здобич, кожен зможе стати заможним паном.

Це правда, що їм не було на що витрачати гроші. Підвали були набиті харчами та випивкою. Вони назносили стільки сала та хліба, що вистачало всім по зав'язку. Повні бочки медовухи. Секрет їхніх незліченних запасів знали тільки ватажок та його донька. Тим паче, вони щодня поповнювалися.

Першого вечора ми добряче відсвяткували переможну вилазку. Наївшись досхочу, гайдамаки розпалили багаття і танцювали навколо нього. Захмелівши, вони вмостились навколо ватажка та його доньки, які сиділи на постаменті, обтягнутому багряним полотном, потім вивели, краще сказати витягли, якогось хлопця з блідим обличчя. Тоді я зрозумів, що зараз буде суд.

Дивний звичай. Спершу судді напиваються, як свині, а потім починають судити. Дістають римське право з дна діжки.

— Юрку! — звернувся ватажок до блідого юнака. — Тебе звинувачують у тому, що ти втік, побачивши ворога, та не подав з варти сигналу, яким ти мав сповістити про татар.

— Та хіба ж це моя вина? — намагався виправдати себе підсудний. — Мене виставили на варті пильнувати наближення татар. А замість татар — навала вовків. (Вони дійсно супроводжують татар від країни до країни, як гончаки мисливця.) Накинулись на мене близько десяти, хоча було їх п'ятдесят. Тож якби я дозволив вовкам себе з'їсти, то як подав би вам знак? Я не втік, а просто сховався в дупло, звідки хоробро захищався від п'ятдесяти звірюк. Це була звитяга, а не боягузтво.

— Пуста балачка, — заричав ватажок. — Ти мав зробити те, що тобі наказав твій командир. Якщо стверджуєш, що ти не був боягузом, то доведи це і пройди випробування.

— І пройду! — вдарився у груди юнак.

Тоді ватажок зліз з постаменту, тримаючись за руку доньки, та наказав присутнім іти за ним. Вони послідували за ним у глиб печери, котру досі від моїх очей приховувала темрява. Там, між стелею та підлогою, з'явилася глибока діра, котра вела в глибоку темряву. Дно цієї темряви вкривав відблиск озера. Ватажок взяв до рук оберемок сіна, підпалив від факелу і кинув у безодню. Падаючий вінок освітив усю прірву, і, впавши на поверхню підземного озера, продовжував горіти, освітлюючи усю красу пекельної безодні. Тоді вожак стягнув жовто-гарячу шовкову хустку з шиї своєї доньки, оголивши гладеньку шкіру круглих плечей та білосніжне декольте, і кинув її у безодню.

— Ну, Юрку! — сказав він обвинуваченому. — Ти завжди вихвалявся тим, що можеш бути найхоробрішим серед усіх. Ти вже був таким хоробрим, що насмілився просити руки Мадуш. Будь іще сміливішим. Це хустина нареченої. Дістань і принеси її.

Юрко нахилився вперед до краю впадини, наче збирався стрибати, але поглянувши вниз, зупинився, почесав потилицю, його обличчя вмить стало кислим.

— Стрибай же! — закричали товариші.

Юрко знову підійшов до краю, переклав одну ногу через поріг, ще раз поглянув униз і забрав ногу.

— Нехай дідько вам стрибає в те пекло! Звідти людина ніколи не вилізе!

— Ти слабак! — кричали на нього з усіх боків, потім накинулись на нього, відібрали зброю, вчепилися в волосся і кудись потягли.

В стіні печери була щілина, настільки вузька, що тільки одна людина могла крізь неї пролізти. Її закривала велетенська плита. Роботи було для шести чоловік, аби здвигнути її.

Жертву, що вила і пручалася, запхали в цю щілину, дали в руки одну воскову свічку та закрили плитою. Сміх товаришів заглушив крики заживо похованого.

Потім відбувався «танок смерті». Нічого страшнішого я не бачив. Красуня Мадуш вдавала мертву, і тоді кожен по черзі танцював з нею танець. Коли черга дійшла до мене, ватажок сказав:

— Егей, хлопче, тобі ще рано танцювати з Мадуш. Поки тебе не прийняли в братство, і поки ти не пройшов випробування. Хоча ти теж вихвалявся, що насмілишся просити її руки.

— Я тримаю своє слово.

— Ну, тоді і я триматиму своє. Там, на дні озера, хустинка нареченої. Принеси! Нехай я подивлюся, чи насмілишся ти за нею стрибнути.

— Насмілюся!