Мор Йокаї - Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

мужньо вистояв, навіть не моргнувши. Травмованою рукою я одразу вщипнув розбійницю за рум'яну щічку. Вона добряче ляснула мене по руці, зате серед гайдамак я здобув симпатію.

Та в нас не було багато часу теревенити. Судячи з вигуків, головні сили татарського війська дісталися місця, де згинули їх побратими, і тепер на нас насувалась стократ більша сила.

Вожак навіть оком не моргнув, побачивши ворога. Він сказав тільки слово і його товариші в п'ятдесяти різних місцях підпалили повалений ліс. Там ще залишились ті, хто вцілів та заховався у гіллі. Тепер і вони запалали — полонені і татари. Крики доносились з долини навіть тоді, коли ми вже зійшли на скелі, тягнучи здобич. Звідти долина виглядала, наче велетень, що натягнув на себе палаючого плаща. Поки долина не згоріла дотла, татари були відрізані, а ми мали можливість утекти.

Зброю мені не дали, зате дали величезного міха, аби я не забув про свій ослячий пост. Ми не спинялись аж до ранку. Гайдамаки люблять нічні походи. Знайомі ліси, ущелини та скелі, повні таємних схованок. Тільки зранку ми зупинились відпочити, обгородившись величезними вогнищами, і перекусили скромними харчами.

— Як твоє ім'я? — питає мене вожак.

— Тергузко Ярослав, — відповів я йому. Це перше, що прийшло мені в голову. Це було ім'я батька Марінки. Якщо вже не вдалося в нього нічого вкрасти, то вкраду хоча б ім'я.

Пополудні ми продовжили свій шлях, все більш заглиблюючись у гірські ущелини, де ніщо не вказувало на сліди людини. Ось ми опинились в глибокій впадині, де перед нами виринула скеляста стіна, розколота на дві частини: одна з яких впивалась в іншу з усіма своїми виступами. Здавалося, що верхня щілина вужча від нижньої. Коли я дивився крізь неї на вузьку смужку неба та хмари, що пропливали через неї, то мені постійно здавалася, що одна скеля падає на іншу.

Нарешті ми дійшли до укріпленого гайдамацького лігва. Ніякі людські сили не змогли б захопити його.

Величезний вхід у печеру виднівся з південного боку скелі, на висоті десяти саженів. Вона на цьому місці була дуже крутою, а верхній край виступав уперед; тож спуститись вглиб по канату було неможливо. Як же потрапляють туди гайдамаки? Дуже цікаво.

З протилежного боку скелі, трохи далі від входу в печеру, протікав струмок. Він біг собі в долину через цю глибоку ущелину, поки гайдамаки не оселились у печері, як у фортеці.

Їхні розбійницькі походи часто закінчувались погонями, переслідуваннями та облогами панських посіпак. Тоді гайдамаки не могли добратись до джерела, тож коли закінчувалось вино — страждали від спраги. Вони додумались з'єднати дві скелі величезними просмоленими сосновими стовбурами, у яких видовбали жолоб, дно якого вистелили міцною бляхою, в іншій скелі вирубали канал і запустили струмок у власну печеру. Таким чином у них завжди була вода. В той же час вони придумали і хитрий млин, величезне колесо постійно крутило міцний ланцюг, на якому висіли круглі кошики. Коли гайдамаки хотіли повернутися додому, то просто заскакували у ці кошики і колесо піднімало їх до печери, а коли хотіли спуститись, то перевертали їх, і прилад повертав їх на землю. Підняття усієї ватаги займало не більше двох годин часу.

Для гайдамак це було прекрасно, однак зовсім не подобалось дворянам.

Струмок, змінивши свій напрямок і впадаючи в печеру, не затоплював її, а стікав собі скелями в іншому напрямку. Це стало неприємною несподіванкою для князя Шинявського, котрий правив у долині і мав у власності млин, лісопильню, шкіряну фабрику — всі вони залишились без води. Люди, що заселяли села та займались ткацтвом, попереселялись хто куди, адже без води не було чим відбілювати льон.

Ще більша біда застала графа Потоцького, котрий володів багатими соляними копальнями по той бік скель. Увесь цей гірський хребет був повним солі, а з озера, що утворилось в печері, неможливо було пити воду, бо у ній розчинилась сіль. Відколи гайдамаки змінили русло струмка, що звався Острог, добрий граф Потоцький ніяк не міг второпати, що за біда напала на його копальні, і чому звідусіль прибуває вода. Якщо в одному місці її закупорять, то пробивається в десяти інших. Аж поки обидва володарі зрозуміли, в чому полягає їхня біда. Тоді вони об'єднали сили, щоб прогнати гайдамак з їхнього лігва. Доки вони грабували каравани, то з ними ще якось можна було миритись, але історія зі струмком змусила їх діяти рішуче.

Та похід, котрий вони підготували проти гайдамак, довелось відкласти через війну з угорцями та шведами. Вельможі та їх озброєні бійці приєдналися до основного війська, та як тільки війна скінчилась, татарська підмога забралась додому, прийшла черга помститися гайдамакам.

Вхід до печери такий великий, як вхід до собору в Кобленці, оснащений подвійним парапетом. Перенаправлений з протилежної скелястої стіни, струмок затікає не в головний вхід у печеру, а через боковий. Під ним знаходиться млин, який тягне ланцюг та приводить у дію жорна, що перемелюють жито. У печері були мельник та інші майстри: коваль, слюсар, кравець, швець. Позаяк у печері темно, то майстри завжди працюють при свічках. Звідки вони брали цю величезну кількість воскових свічок я дізнався пізніше.

Перша зала печери, куди ще проникало Боже світло (наскільки дозволяла протилежна скеля), мала форму пласкої склепінчастої кімнати. Вона була надзвичайно сухою. Тут знаходився арсенал: зберігалося все, що б'є, ріже, коле і все награбоване з графських сховищ. Тут я побачив і довгий василіск, весь вкритий зеленим окисом. Тут також зберігали зерно. Його мало вистачити на чотириста чоловік, що підготувались до тривалої облоги.

З цієї зали йшов вузенький коридор до