Кейт Мосс - Лабіринт

— Нам не дозволено нікого пропускати, — гримнув його товариш. — Такий наказ начальника фортеці Пелетьє.

— Тебе ніхто не питає, — буркнув Беранже. — Не в тому річ, пані, — він заговорив тихіше, — але ж ви знаєте, якою зараз є ситуація. Коли раптом щось станеться з вами і дізнаються, що це я вас випустив, ваш батько...

Алаїс поклала свою руку на його.

— Я знаю, — сказала вона м’яко, — та насправді нема чого хвилюватись. Я можу про себе подбати. Крім того... — Вона очима вказала на іншого охоронця, який тепер копирсався в носі й витирав пальці в рукав: — Які випробування можуть мене чекати біля річки, що зрівняються з тими, через котрі проходите ви тут?

Беранже розсміявся:

— Обіцяєте мені, що будете обережною, га?

Алаїс кивнула, відгортаючи плащ, щоб показати мисливський ніж на поясі.

— Так. Даю слово.

Беранже по черзі відчинив двоє дверей, потім підняв важку дубову балку, що перегороджувала вихідні двері, і відчинив їх рівно настільки, щоб Алаїс змогла прослизнути крізь них. Подякувавши усмішкою, вона прошмигнула між його рук і вийшла у зовнішній світ.

Залишивши позаду сторожеві вежі, Алаїс почувалася на сьомому небі. Вона була вільною. Принаймні на деякий час.

Сторожку біля воріт фортеці та плаский кам’яний міст, що з’єднував Шато Комталь із вулицями Каркассони, пов’язувала рухома дерев’яна кладочка. Трава в сухому рову під мостом виблискувала від роси в мерехтливому фіолетовому світлі. На небі все ще було видно місяць, хоча його сяйво блідло перед світанком.

Алаїс ішла швидко, поли її плаща залишали у пилюці дивні візерунки. Їй пощастило уникнути запитань охоронців на іншому кінці мосту. Вони дрімали на своєму посту і не помітили, як вона пройшла повз. Вона поспішала відкритою ділянкою, шуснула в мережу вузьких алей, що вели до захованих дверей у вежі дю Мулін д’Авар, найдавнішій частині муру. Ворота виходили просто на овочеві грядки та faratjals, пасовища, що займали землі навколо поселення та північного передмістя Сен-Вінсена. О цій порі саме таким шляхом можна було непомітно дістатися річки.

Притримуючи пелену вбрання, Алаїс обережно переступала через те, що залишилося після бурхливої ночі в таверні Святого Іоанна Євангеліста. Побиті яблука, наполовину з’їдені груші, обгризені кістки та розбиті пивні кухлі валялися в купах бруду. Дещо віддалік на дорозі спав скрутившись жебрак, обіймаючи спину величезного, брудного собаки. Троє чоловіків лежали навпроти колодязя, хропучи й рохкаючи так голосно, що аж геть порозганяли всіх птахів.

Вартовий на посту біля потаємних дверей виглядав жалюгідним, він кашляв і плювався, кутався у свій плащ так, що звідтіля визирали тільки кінчик його носа та брови. Він не хотів, щоб його турбували. Спочатку він відмовлявся впізнавати Алаїс. Тоді вона порилася в гаманці й дала йому монету. Навіть не глянувши, він схопив її своїми огидними руками, спробував на зуб, потім відчинив замки, потаємні двері скрипнули, дозволяючи дівчині прослизнути.

Стежка вниз до навісної вежі видалася крутою та щебенистою. Вона пробігала між двома високими захисними частоколами, і було важко побачити хоч щось. Проте Алаїс багато разів виходила з поселення цією дорогою, тому знала кожну ямку та горбик на землі і спускалася вниз без зайвого клопоту. Вона пройшла платформою широкої та круглої дерев’яної вежі, пильнуючи за швидким потічком, що рухався через барбакан, наче у водяному млині.

Ожина дряпала Алаїс ноги, а колючки псували її сукню. Коли вона дісталася дна, поділ її плаща набув темно-червоного кольору і став зовсім мокрим через те, що волочився по траві. Її шкіряні черевички зовсім закалялися.

Алаїс відчула піднесення, вийшовши з тіні частоколу на широкий відкритий простір. Удалині над Чорною горою повис білий липневий туман. Посвітлілий небокрай мінився рожевим і бузковим.

Вона стояла над ідеально окресленими полями ячменю, кукурудзи та пшениці й лісами, що сягали далі, ніж бачили її очі, Алаїс відчувала присутність минулого навколо себе, воно огортало її. Духи, друзі, привиди, що простягали до неї руки, нашіптували їй про своє життя та ділилися з нею таємницями. Вони поєднували її з усіма тими, хто раніше стояв на цьому пагорбі, й тими, хто ще стоятиме тут, мріючи про майбуття.

Алаїс ніколи не виїздила за межі земель віконта Тренкавеля. Їй було важко уявити собі сірі міста півночі, як-от Париж, Ам’єн чи то Шартр, де народилася її мати. Це були просто назви, слова без кольору чи теплоти, такі ж грубі, як і мова ланґдойль, якою вони розмовляли. Вона не мала з чим порівнювати, але палко вірила в те, що ніде не може бути так гарно, як на нескінченних, не підвладних часові просторах Каркассони.

Алаїс рушила вниз пагорбом, проходячи повз невисокі чагарнички та між великих кущів, аж доки не дісталася болотистих рівнин побіля південного берега