Влад Наслунга - Вітер часу

– З Анжелою зустрічався.

– З кореянкою, – пояснив Женя.

– Ну, ти даєш. І як вона?

– Гарна дівчина, мені подобається.

– А ти їй?

– Теж, мабуть. Ми розмовляли не надто багато.

– Валерія, її подруга, каже, що вона ні з ким не зустрічається, – зауважив Женя.

– Заміж збирається. Вірніше, не хоче, але наречений є, мама обрала.

– Якщо не хоче, то й не піде. Це не узбеки, у яких неможливо не послухатися батьків.

Тут Міша і Женя побачили знайомих дівчат і замахали їм руками.

Володя не схотів сидіти з дівчатами і пішов додому, думаючи про Анжелу, куди піти їм наступної неділі.

Пізно увечері повернувся Міша. Він повідомив, що Женя завтра їде у відрядження до Туркменії на два тижні, а ключ від квартири віддав йому.

– Чи не даси мені ключа на неділю? – з надією спитав Володя. – Хочу побути з Анжелою.

– Я не проти, – Міша відразу дістав з кишені ключ, щоб не забути.

Тиждень минув у роботі. В Об’єднанні геологи володіної експедиції займали дві кімнати одноповерхової будівлі барачного типу у дворі. Було вже тепло, вікна розчинені. На столах сохнули геологічні мапи, які тоді виготовлялися примітивним способом на аміачному папері і називались «синьками». Потім геологи розфарбовували мапи акварельними фарбами згідно кольорам, прийнятим для означення віку порід. Текст звіту вже був написаний і надрукований на печатній машинці в чотирьох екземплярах, тепер його треба було прошити і опечатати у Першому, тобто секретному, відділі Об’єднання.

Володя готував тези своєї доповіді для захисту звіту. На обід ходили звичайно в показову їдальню, де готували учні кулінарного училища. Проте їли, переважно, плов з великого казана, який стояв веред входом у їдальню. Плов віртуозно розкладав по великих піалах немолодий узбек з пишними чорними, мабуть, фарбованими вусами.

Працювали допізна, щоби встигнути усе зробити до захисту звіту. У ті часи вихідним був тільки один день – неділя.

У суботу володіни думки були вже про майбутнє побачення. Чи схоче Анжела піти на квартиру Жені? Чи прийде взагалі до «скельця»? Щось йому підказувало, що усе буде добре. Вдома у неї, як і у Володі, не було телефону, так що залишалось тільки чекати.

У неділю Володя вирішив піти до «скельця» на десяту, ще раніш, ніж минулого разу. Він здивувався, коли побачив, що на лавці у сквері сидить причепурена Анжела, яка теж прийшла раніше. Володя помітив, що вона зраділа його приходу. Він сів поруч.

– Давай не підемо сьогодні у кав’ярню, краще погуляємо, – сказала Анжела.

Володя погодився, і вони пішли у парк імені Кафанова, збираючись відвідати Музей мистецтв. Але музей був закритий «з технічних причин», хоча в неділю він завжди працював. Вийшли з парку на вулицю Шота Руставелі, і не залишалось нічого, як сісти у трамвай і поїхати до жилого будинку Об’єднання. Ключ від квартири Жені у нього був при собі, а Анжела зовсім не здивувалась, що він привів її сюди.

– Чайку? – Володя зник у кухні, де сподівався знайти в холодильнику будь-яке спиртне.

– Не треба, я вже вдома пила, – почув він голос Анжели.

Нічого не знайшовши, Володя увійшов у кімнату. Анжела сиділа на канапі, як минулого разу, поставивши разом свої чудові ноги. Вона знала, що вони файні, хоча, як в усіх кореянок, трошки короткуваті, тому взувала туфлі на високих підборах. Володя, знову зачарований її ногами, підійшов і, як раніше, клякнув коло них на коліна і провів по ним обома руками. Цього разу Анжела притягнула до себе його голову, і вони поцілувались. Поцілуй її був невмілим, а Володя відразу ж усівся поруч і став її цілувати в шию. А потім нижче, але груди її були закриті сукнею, і Анжела зняла її, залишившись у ліфчику і трусиках червоного кольору. Володя, у свою чергу, скинув брюки і сорочку. Притиснувшись усім тілом до неї, він відчув неймовірне щастя, насолоду, яка вже не потребувала нічого більшого. Проте, не зустрівши перепон, він пішов далі, легко поклавши її на канапі. Далі усе сталося саме собою, а потім вони лежали поруч, і Володя гладив її ніжну шкіру. Здається, Анжела нічого не встигла зрозуміти, тому він вирішив повторити.

– Почекай, – трохи відсторонилась вона, – мені боляче.

– Ти що, дівчина? – здивувався Володя.

– Була, – посміхнулась Анжела. – Тепер вже ні.

І вона побігла, не одягаючись, до ванної кімнати, а Володя милувався її постаттю, де усе було на місці і не було нічого зайвого.

– Яка ти красуня, – захоплено сказав він, коли Анжела повернулась.

Вона кивнула:

– Груди малуваті, але так в усіх кореянок. Потім збільшаться, коли діти будуть.

– Я не хочу з тобою розставатися, – вів далі Володя, намагаючись визначити по обличчю її почуття. – Поїхали зі мною в експедицію, поживемо разом. Може я тобі підійду, а ти мені підходиш.

– Зараз не можу, мені диплом треба отримати. Можливо, в червні.

– Добре, ти мені напишеш, коли зможеш приїхати, а я влаштую собі відрядження до Ташкенту і заберу тебе. Втечеш, а потім буде видно, помирися з батьками.

Анжела промовчала.

– Ну, як? Вже не боляче? Я ще хочу.

– Гаразд, що з тобою поробиш!