Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

— А як це воно там… дома? Оце вже, мабуть, повечеряли, мати прядуть, батько ложку майструє…

Часто розмова затягнеться довше, ніж звичайно, коли вже всі в казармі поснули, тоді, розмірено стукаючи важкими чобітьми, підходить черговий і просить не порушувати тиші балачками.

— Хто там зуби чеше? Ану тихше! Порядку не знаєте, чи що? — каже він сердито, але в його голосі чутно приховане бажання самому оце «почесати зуби», бо до зміни ще далеко… Ой, як далеко!

Незабаром після виходу з карантину всіх поповненців розташували по чотах, і тоді надійшов той урочистий день, коли кожний молодий червоноармієць мав одержати собі коня, бо частина, до якої попав Коля, була кавалерійська.

Командир, високий, чорнявий, з вусиками вгору, повів свою чоту до стайні.

Колі попався гарненький вороний коник Європеєць. Він косив гарячим вишневим оком і бив у землю переднім копитом. Коля несміливо, з таємним завмиранням серця підійшов до нього і ледве-ледве торкнувся рукою оксамитної шиї. І — диво! — коник ураз стих, присмирнів і почав тикати мордою Колю в те місце, де звичайно бувають кишені. Саме в цю хвилину підійшов командир.

— Ну-ну, сміливіше, товаришу Шпак! Кінь смирний, бачите — шукає по кишенях, думає, що у вас є хліб або цукор. Попередній його хазяїн не шкодував для нього цих ласощів.

Пішли дні навчання й праці. О п’ятій годині ранку вже будив сурмач на прибирання до коней.

— О, засурмив уже архангел! — жартували червоноармійці, протираючи заспані очі і вдягаючись.

Як не хотілося вставати в цей час! Здається, все б віддав, аби поспати хоч хвилинку. А тут відразу ж з-під теплої ковдри треба було йти надвір, на холод, прибирати в стайні й чистити коней. Було вже справді холодно, бо недавно випав сніг, ударили морози — і встановилась сувора зима.

Одного разу Колі прийшла черга вартувати на стайні. Черговий призначався один на цілу ніч на тридцятеро, а то й більше коней.

Коля примостився в кутку на паку пресованого сіна. Він закутався в шинелю і добре вгрівся. Коні мирно собі хрумали, брязкали чембурами[2] і зітхали.

Угрівшися, Коля непомітно для себе самого заснув. Прокид його був трохи незвичайний. Він раптом відчув над собою гарячу пару від дихання якихось великих тварин. Ураз ввесь сон злетів з очей. Коля помацав навколо себе руками (ліхтар потух) і зразу ж яскраво уявив своє становище. Коли він заснув, кілька коней одв’язалися й почали смикати з-під нього паку. Врешті він зовсім з’їхав на долівку, а над ним тупцювали коні і хрумали запашне сіно.

Коля пам’ятає, як він тоді злякався. Обережно продерся він між кінських ніг попід їхніми животами, налапав ліхтар і засвітив його. Тут перед його очима стала картина жорстокого розгрому: сіно було все розсмикане, і пучки його валялись по всій стайні. Великої торби з вівсом не було. Він знайшов її по вівсяній стежці на долівці аж у другому кутку.

Це був добрий урок — не спати під час вартування, — навіть кращий за позачерговий наряд.

Коля розповів про цей випадок Йоні. Обоє весело сміялись, і Йона, мов велетенський гусак, кілька разів пускав своє низьке гоготання: «Го-го-го!..»

За два дні на тій самій стайні трапилась пригода і з Йоною. Йому довелося зробитись на деякий час ветлікарем або, вірніше, повивальною бабкою біля кобили Наталки. Йона тієї ночі був черговий по стайні, і всі здивувались, коли ранком біля Наталки знайшли чудового маленького жеребчика.

— От тобі й маєш! — жартував комчоти. — Думали, що приведе не раніше, як за місяць, а тут тобі за одну ніч! Це ви, товаришу Соломенко, певно, щось тут зробили…

Йона стояв і тихо, одними куточками губ, соромливо посміхався. Кобила Наталка безперестану щулила вуха і тихо іржала до лошати.

У суботу ввечері до казарми прийшов шеф — студенти і студентки місцевого педтехнікуму. Давно вже чекали на них червоноармійці, і коли ленкуток наповнився свіжими, бадьорими голосами «шефа», швидко утворився якийсь теплий, дружній зв'язок, що виявився в тому невимушеному, щирому тоні розмов, суперечок, веселому реготі й жартах, що часто буває в якійсь дружній, близькій компанії.

Дівчата-студентки привертали до себе найпильнішу червоноармійську увагу. Незважаючи на те, що багато червоноармійців кожної неділі мали змогу брати в комчоти відпустку до міста, все ж більш-менш ізольоване життя в казармі давалося взнаки. Але в поводженні з дівчатами всі вони були справжні лицарі, чемні й услужливі, так що навіть не можна було й помислити, що ці люди вдома в себе вміли тільки тримати чепігу чи молота. Один тільки комірний Харченко спробував запустити якогось цинізму, але товариші швидко примусили його прикусити язика.

Вирішили випустити експромтом живу газету і влаштувати вечірку самодіяльності. Газета провалилася зразу ж, бо ніхто нічого не дав до неї, крім політкерівника. Але самодіяльність кожний виявив якнайкраще. Перш за все, той самий цинік Харченко заграв на гармонії якусь веселу танцюристу річ, яку він називав «попурі».