Йордан Радичков - Ми, горобчики

встигнеш схопити її.

Але ж комахи хитрі, так і силкуються обійти тебе здалеку.

Так Дитяча Майка подав нам приклад, і ми всі почали носити їжу Шановному Добродієві, а він цілими днями сидів на дереві й благав нове пір’я на хвості рости швидше. Воно й справді почало рости, через деякий час хвіст подовшав, став чималенький, і ми попросили Шановного Добродія випробувати нове кермо. Шановний Добродій спробував літати і літав досить довго. Потім він знов повернувся на дерево й поскаржився, що не може робити плавні повороти.

— А ти й не роби повороти, — повчає його сиворакша.

— Коли б я мав твій розум, шановний добродію, — каже він сиворакші,— то зовсім не робив би поворотів. — А нас повчає: — Гей, хлопці, кермуйте, тільки бережіть кермо. Коли позбудешся його, то нове буде не таке, як старе, і кермувати ним доведеться інакше!

СТРАХОВИСЬКО ДЛЯ СНІГОВИКІВ

Ледь не забув розказати вам про себе. Про інших розповів, а про себе забув. Моя скромність не дозволяє надто багато говорити про себе, я намагаюсь більше хвалити інших, а сам тримаюсь у тіні. Як каже Довгоніжка, я весь у тіні, лиш ноги зовні. Мене звуть Джіфф, як бачите, наприкінці маю два «ф», мов у справжнього аристократа. Фр. Т. Мітітакі може мати цілу Рів’єру й ім’я завдовжки з три кілометри, та в аристократизмі йому до мене далеко. Тому й Шановний Добродій завжди звертається до мене дуже чемно, а оскільки він не може обходитись без зауважень, то вже так їх применшить, що їх і не помітно.

Узимку, коли випадає сніг, я відчуваю, що мерзну, стаю лютий, як тигр, як справжній фантом[1] і страховисько для сніговиків. Інші горобці туляться до димарів, деякі забираються всередину погрітись і вилазять звідти чорніші за сажотрусів, а я ходжу злий по даху та тільки чекаю, щоб на обрії з’явився сніговик. Тільки-но він з’являється, я кричу щосили й лечу стрімголов до нього у відкритий бій.

Озброєний сніговик стоїть поважно й войовничо, але, побачивши мене, лякається, починає тремтіти й холоне від жаху. А мені саме цього й треба! Хрясь — і відрубую йому носа. Ніс у нього, звичайно, з моркви, а ми, горобці, дуже любимо моркву взимку. Мої приятелі ховаються в ямках, одним оком спостерігають за страшною битвою, а другим мружаться від страху. Та не встигне ніс сніговика впасти на сніг, як вони, здіймаючи страшенний галас, надлітають ласувати морквою.

І всі мене вітають. У Фу мерзне в своїй дитячій майці, але й він вітає, перш ніж починає їсти. Мугик співає мені пісню, Маленька Кома усміхається, а Шановний Добродій поплескує мене по плечу й повторює:

— Браво, шановний добродію! Браво! Браво!

А я стою собі скромненько й кажу всім:

— Їжте, хлопці! Поки ви зі мною, голодні не будете!

І знов пильную, чи не з’явився, бува, ще один сніговик. А він уже з’явився, озброєний до зубів і дуже зухвалий. Закочую я по-молодецькому рукава, напружую м’язи й лечу до нього. За якусь мить і цей залишається без носа, заклякає від страху, а за спиною чути:

— Браво, шановний добродію! Браво! Браво!

Не треба оглядатись, бо знаю, що це Шановний Добродій: він перший налітає на здобич і тому перший висловлює свої похвали.

Бачачи, що я йду, сніговики прикушували від страху язики. Одного разу сніговик утік, і Маленька Кома дуже здивувався, бо вперше бачив, що сніговик біжить.

Не знаю, де сніговики живуть улітку, але жодного разу мені не довелося влітку зустріти сніговика. Питаю Мітітакі, чи не мешкають вони по Рів’єрах, де тепло й сонячно, де можна гарно відпочити. Але Мітітакі твердить, що там немає сніговиків. Сиворакша каже, що коли б тут був її французький журнал, то в ньому, мабуть, можна було б прочитати, де живуть сніговики влітку, але журналу нема, бо вона його віддала в ремонт, і ми не можемо нічого дізнатись.

Одначе, хоч би де вони блукали, хоч би де ховалися влітку, я знаю: взимку неодмінно з’являться в містах і селах, виструнчаться войовничо зі своїми войовничими носами, щоб нагнати на нас страху. Але я їх не боюся, бо хоробрість дістав у спадщину. Варто мені тільки тупнути ногою, і в цих сніговиків носи попадають від страху. Якщо я тільки захочу, то так тупну ногою, що не лише їхні носи, а й самі сніговики попадають. Але що це?

— Шановний добродію, це ти тупаєш ногою? Ні, шановний добродію? Може, Цвір жартує? То, виявляється, не Цвір, бо Цвір увімкнув задній хід і вже кудись летить. Мугик, ти тут? Мітітакі, де ти дів своє кільце? Гей, агов, куди ви всі побігли? Невже ваші серця сховалися у п’яти від тупоту ноги? А чого це бриль іде сам? Це, мабуть, мій китайський приятель У Фу. Він завжди ховається під якимсь брилем, а коли йому набридає сидіти там зіщулившись, то вирушає в дорогу, а разом з ним, звичайно, й бриль. Ні, це не У Фу, а Довгоніжка.

Та раптом кіт підскочив до мене зі своєю пряжею — мабуть, зробив з неї якесь невидиме сильце. Взагалі коти — це щось жахливе. Завжди, коли стаєш перед публікою й розповідаєш про свої бойові подвиги, неодмінно з’являється якийсь кіт,