Інна Роміч - Любов у спадок

— Я з задоволенням вип'ю за ваше здоров'я, сер, — озвався він зі своєю простакуватою усмішкою. — Тим більше, таке вино й із такої посудини я згоден пити замість елю хоч усе життя!

Джон залпом осушив свій кубок і зі стукотом поставив його на стільницю.

— Ех, добре… Непогано, напевне, там жити, де роблять таке вино, — він крекнув і втер із губів терпкі краплі.

— Авжеж, — посміхаючись, підтвердив майбутній граф Персі. — Ти це вірно зауважив, друже мій. Французам непогано живеться в сусідстві з такими виноградниками, але боюся, наш король неабияк попсував їм цю радість.[11]

Він дрібними ковтками допив своє вино, пройшов кімнатою. Радість, яка ненадовго притлумила інші почуття, поступилася місцем заклопотаності. Джон Нолліс, який уважно спостерігав за своїм паном, помітив, що той знову насупився.

— І що ж, батько не наказав покликати мене? — запитав він невдоволено.

Джон похитав головою. Молодий Персі гнівно глянув на нього, але на безтурботному обличчі слуги не відбилося анічогісінько. Джеффрі сердито стис губи.

— Зрозуміло, — з гіркою посмішкою промовив він. — Як і раніше, не хоче мене бачити… Навіть на смертному одрі він не може змінити свого ставлення до мене! Ну й дідько з ним! Сподіваюся, його душа горітиме в пеклі!

Він зненацька грюкнув кулаком по різьбленому поставці, й посуд, що стояв там, жалібно задеренчав.

Цей спалах люті був єдиним, що він собі останнім часом дозволив. На що він, власне, розраховував? Що батько помириться з ним перед смертю? Мабуть, що так… Він же все-таки його син! А тепер на додачу — єдиний спадкоємець. Але ні, марні сподівання. За весь час хвороби граф жодного разу не покликав до себе сина, ніби його й не існувало.

Так, він визнав його за спадкоємця, Джеффрі це знав напевне, але навіть тепер їхні стосунки не покращали. Звичайно, між ними давно сталося охолодження, особливо після тієї історії…

Джеффрі невдоволено поморщився, ніби з'їв щось кисле. Відчув біль у руці, з деяким подивом глянув на неї та перевів погляд на Джона.

Слуга, як і раніше, здавався незворушним. Нолліс добре вивчив свого хазяїна, і не вважав за потрібне втручатися в його особисті справи — молодий барон не любив цікавих, зате за мовчання й відданість платив добре. І хоча Джон чудово знав, у чому річ, ні слова не сказав своєму панові. Навіщо? Втішати власного сеньйора негоже для гарного слуги. Панський сум швидко розвіється, а ось те, що ти втрутився в родинні сварки, тобі не минеться.

Слуга з мимовільним смутком пригадав минулі дні. Ет, гарні були часи! Джон непомітно зітхнув. Воно, звісно, трохи шкода, що так усе склалося. Але, з іншого боку, йому від того якраз і непогано!

…У нинішнього глави роду Персі, графа Нортумберлендського, було троє дітей. Перша дитина Генрі Персі та Ідонеї, в дівоцтві Кліффорд, померла ще малою, а двоє ж інших синів обрали різну долю. Дружина лорда виявилася жінкою не дуже міцного здоров'я і вмерла майже двадцять років тому, відразу по народженні Джеффрі. Може, тому батько й не любив свого молодшого нащадка?

Зате старший, Родерік, був улюбленцем графа. Та й правду сказати, було за що: найкращий лицар у околицях, доблесний, сміливий, він цілком успадкував пряму й непохитну вдачу свого батька… Генрі бачив у ньому власне відображення та ладнав його в спадкоємці. Молодший же, відлюдькувата й тиха дитина, завжди здавався на тлі старшого брата лише блідою тінню. Так, батько ставився до нього з належною увагою, але всі розуміли, що улюбленцем залишався веселий Родді. Скільки дівчат задивлялося на цього молодця! Нікому й на думку не могло спасти, що він викине такого коника, як одруження на тій шотландській дворяночці, годованці Дугласів. Що там казати, дівка була до безтями гарна, але йти проти батькової волі… Ну, попсував дівку, то навіщо ж відразу женитися? Старий Генрі ладен був дати відкупного за сина, йти війною на Дугласів, перевернути догори дригом усю Англію та Шотландію, але молодий бовдур уперся й ніщо його не зупинило. Навіть загроза позбутися спадщини.

Сам-бо Джон вважав, що Родерік виявився неймовірним дурнем, але тримав свою думку при собі. І зараз, завдяки цим давнім чварам у гордовитому сімействі, молодший Персі стає повноправним володарем, вважай, цілого Нортумберленду. А це значить, що і йому, вірному слузі сера Джеффрі, дещо перепаде з панського столу… Барони ще при першому Едуардові[12] були намісниками Півночі, найнебезпечніших територій у королівстві, й володіли величезними землями. При нинішньому королі рід Персі вже носив графський титул. Господи, як подумаєш, що втратив цей дурень Родерік…

Джон Нолліс заздрісно зітхнув. Певна річ, він був честолюбний і не збирався все життя залишатися простим слугою. Найбільше він мріяв сам колись піднестися нагору. Попри зовнішню простакуватість мав гнучкий і спритний розум, яким не квапився хвалитися, бо волів спостерігати й робити висновки. Його маленькі блакитні очі, в яких світилася справжня селянська щиросердність, уміли помічати такі деталі, які вислизали від уваги поважних панів. За цю здатність, — мовчати й слушно радити, коли його запитують, — і тримав при собі Джона Джеффрі Персі.

— Ну, чого замовк? — пролунав у тиші невдоволений голос баронського спадкоємця.

Нолліс мимоволі здригнувся, відірвався від своїх спогадів.

— Я думаю, ваша милосте, чи треба мені підніматися разом із вами до покоїв вашого батечка, чи залишитися внизу, щоб зустріти вашого