Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

показати свою потрібність та відданість найімовірнішому наступникові загиблого президента. А як воно направду буде — хто знає, бо в колоді крім тузів ще є королі, кралі й нижники, а який буде розклад та котра масть у козир випаде — одному дідькові, мабуть, і відомо. Одне очевидно: першими у відбій підуть різні шістки-сімки — некозирний дріб’язок.

Усі експерти та аналітики сходилися на одному: тепер неодмінно злетять голови начальника особистої охорони президента та керівника всієї державної служби, під чиєю орудою була та охорона. А решті керівників силових відомств та спецслужб, може, й поталанить, якщо новий голова держави вирішить, що вони йому потрібні.

Одразу було вирішено, що урядовий борт із тілом президента прибуде до столиці завтра вранці, потім — повторна санітарна обробка тіла (для первинної столичні фахівці з бальзамування негайно вилетіли до Верхоярська на допомогу місцевим), післязавтра від полудня й до вечора — прощання в колонній залі, а наступного дня — похорон, зрозуміло, під відомою на весь світ стіною. Михайло Петрович підписав указ про оголошення триденного трауру. Здійнялася підготовча метушня у міністерствах внутрішніх та закордонних справ. Журналісти дружно кинулися писати некрологи, нариси та есеї про покійного, а простий люд, щоправда, здебільшого по селах та маленьких містечках, тужив та побивався. Що так подобалося народу в його президентові, світ зрозуміти не міг: щоб зажили у добробуті всією країною від міністра і магната до слюсаря, селянина та двірника, так ні: останнім трьом благ традиційно не вистачило. Більшість галузей індустрії за його довгого правління перевелося на пси, розквітали лише видобуток й експорт сировини і, надто, енергоносіїв. Закордонний крам заполонив усі ринки країни. Харчі, і ті були переважно імпортними. Держава відверто паразитувала на своїх багатих надрах. Частина промисловості — будування літаків, автомобілів, суден — працювала, але доля її товарів неухильно знижувалася і на внутрішньому, і на зовнішньому ринках. Фундаментальна наука, колись одна з найпотужніших в світі, занепала, а високочолі науковці, котрим набридло роками знемагати від стабільно недостатнього фінансування їхніх дослідів та хронічного власного безгрошів’я, розбігалися по західних університетських центрах з разючою швидкістю. Ще якось трималися військові виробництва й проектні інститути, що розробляли нові види озброєння, та й то переважно тому, що експорт зброї є вигідним бізнесом, котрий дає дивіденди не менші, ніж торгівля нафтою чи газом. До того ж, це давало можливість підтримувати частину армії у боєздатному стані на рівні міжнародних стандартів. А колосальний ядерний потенціал, що залишився державі у спадок від розваленої імперії, досі змушував світ рахуватися з його власником. Погодін був агресивним: навоювався з перемінним успіхом з одним із гірських народів своєї країни — став по черзі нападати на сусідів, котрі ще нещодавно вважалися братами і одновірцями. На ріках крові між вчорашніми братами виростали ворожнеча та ненависть. А з самим народом була взагалі біда: смертність давно перевищила народжуваність, алкоголізм перетворився на пошесну хворобу. Якби не традиційно багатодітні сім’ї в мусульманських регіонах, то демографічну ситуацію можна називати катастрофою. А народ, менш з тим, жалкував й тужив за Погодіним.

...Час йшов, а дзвінка, на який напружено чекав Лижин, усе не було. Він добре тримав себе в руках, бо хто цього не вміє, у політиці рідко виживає, але майже фізично відчував, як очікування вимотує душу й шарпає нерви. Він ледь не виявив слабину й не наказав референтові подзвонити туди, але той, наче почув його думки, і зайшов сам:

— Михайле Петровичу, вам телефонує полковник Ранцев.

Серце несамовито закалатало, але він спокійно показав на крайній апарат на столі:

— На цей?

То був закритий канал спецзв’язку, тут сигнал кодувався в апараті того, хто говорив, і розкодовувався у того, хто слухає. Коди міняли щодня, й були вони такі, що ймовірність розшифрування у випадку перехоплення повідомлення десь на шляху сигналу навіть математики називали нікчемною.

— Ну? — кинув абонентові, що знаходився з іншого боку лінії, і жестом показав помічникові, щоб вийшов і закрив двері. Що далі прем’єр слухав полковника, то більше багряніло його лице:

— Як — утік? А куди дивилися виконавці? Вбив обох? А чому ви не знали, що в нього є іменний пістолет? І що? Коли не надійшов у зазначений час рапорт від виконавців, полковник Ванін відрядив групу? А чому не роту чи полк? Уникали розголосу? І що? Як це — перебив погоню? П’ятьох відбірних офіцерів, підготовлених за антитерористичною методикою? Як це? Він що — Джеймс Бонд якийсь чи Рембо, я вас питаю? Він — літня людина, йому за шістдесят перейшло! Та знаю я про його минуле! Знаю, що тримав себе в формі! А ви не знали? Це вся країна знала! І де він тепер? Як відірвався від переслідування?! Що це за бардак у вас, полковнику Ранцев? Людина пенсійного віку, котра заздалегідь нічого не знала, упродовж години поклала сімох ваших відбірних бійців, що ретельно готували спецоперацію! Та я вас із цим Ваніним... Я вас...

Він розлючено кинув слухавку на апарат і викликав помічника:

— Голову національної служби безпеки і керівника військової контррозвідки — негайно до мене!

6.

Капітан Кондрашов швидко ішов попереду й час від часу зиркав на «Ільїна» — чи встигає. Той в принципі не відставав, крокував досить жваво, от тільки весь час оглядався назад. Під ногами шаруділо опале листя: осінь потроху скидала його на землю, от-от все поскидає з дерев, і ті до весни простягатимуть до неба змерзлі руки гілок, вимолюючи тепла.

Ґрунтовка — навіть не дорога, стара просіка, котрою коли не коли проїде якась