Володимир Олексійович Кошута - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

— Що… тікаєте? — І, немов тільки допіру побачивши свою кухарку і її чоловіка, удавано здивувалась: — І любасок своїх кидаєте? — Стефа не стримала злої радості. — От і воздамо по заслугах!

Зневажливо посміхнувшись, неквапом пішла по тротуару.

Єгор м’яко відсторонив дружину, зняв з плеча карабін, швидкою ходою наздогнав Стефу.

— Що вам треба? — відсахнулась дівчина.

Єгор міцно стиснув її лікоть, примусив звернути на сусідню вулицю, потім у глухий провулок… Стефа відчайдушно пручалась і, спотикаючись, мало не падала, дрібочучи за козаком, який нестримно йшов уперед.

У якомусь дворі Єгор швиргонув дівчину до паркана.

— Чого ви від мене хочете?! — скрикнула Стефа.

Козак змахнув нагайкою, але, побачивши, як розширились від жаху очі дівчини, відпустив руку, ляснув себе по халяві й сказав:

— Ксеня моя жінка, пані Стефо. Перед людьми і богом.

Він спересердя намотав нагайку на кисть руки і пішов геть з двору.

Притримуючи на боці шаблю, Єгор сягнисто йшов серединою безлюдної вулиці. Він не помітив, як з вікна горища одного з будинків вистромились гвинтівки.

Диман плавно вів мушку, вичікуючи, поки козак підійде ближче. Поруч з ним, розставивши ноги, готувався до пострілу Орест. З темної глибини горища до слухового вікна підійшли бойовик Семен і Роман. Хорунжий був у сірому костюмі й капелюсі.

Нараз Диман одірвався від прицілу, задумливо подивився на Романа, потім знову — на вулицю. На тротуарі біля будинку, на даху якого причаїлись бойовики, стояла, озираючись на всі боки, Ксеня. Вона пробігла трохи далі — ріг будинку заважав їй бачити вулицю.

— Єгоре!..

Ксеня рушила назустріч чоловікові.

Диман сказав:

— Давай, друже Романе. Дарую.

Орест з тривожним здивуванням подивився на бойовика.

Роман клацнув затвором своєї гвинтівки, прицілився. З вулиці долітав надривний крик:

— Єгоре! Єгоре!..

Хорунжий повільно звівся над гвинтівкою і безпомічно привалився до стіни — ніби обм’як, тихо мовив:

— Не можу… Не можу. Вона наче відчуває.

Семен багатозначно подивився на Димана.

— Беркут з тебе голову зніме, хорунжий, — вищирився він в обличчя Романа.

Диман відіпхнув Семена, який узявся за гвинтівку, нахилився до прицілу.

Ксеня рвучко обнімала Єгора, щось схвильовано говорила йому, вигукуючи і плачучи, ніби справді передчувала незнану біду.

І пролунав постріл!

Козак схопився за шию, якось винувато, ніби вибачаючись перед коханою, усміхнувся, заплющив очі, застогнав, осів на бруківку… Ксеня опустилася разом з ним на коліна, ще нічому не вірячи, намагалась підняти Єгора… Нестямно заголосила.

У кав’ярні “Атлас” — збуджені голоси, стукіт більярдних куль, звуки танго… Беркут сильним ударом загнав кулю в лузу, довкола схвально загули бойовики. Бармен Зенон пожвавлено перемовлявся з постійними клієнтами. Жінок у кав’ярні не було.

Бойовики, не випускаючи з рук келихів, захоплено стежили за поєдинком Беркута й Димана і не помітили, що в кав’ярні з’явився Роман.

— Слава Україні, друже Беркут, — хорунжий розгублено бгав у руках капелюха.

Беркут відклав кий, поправив рукави сорочки, накинув на плечі піджак, неквапом обійшов більярдний стіл.

— Героям слава… Ображений? — кольнув зіницями юнака. — Хлопці, він, здається, ще й ображається!

По кав’ярні прокотився глузливий гомін.

— Розумію, — з іронічним співчуттям сказав Беркут. — Давно без серйозного діла. Сам винен. У штрафниках ходиш.

Проводир бойовиків узяв келих, який подав йому Зенон, вигукнув:

— Будьмо!

— Гей!

— Будьмо!

— Гей, гей, гей! — горлали бойовики.

Беркут вихилив келих і жестом наказав Романові йти за ним.

— Прошу.

Зенон провів їх похмурим поглядом і вернувся за стойку бару.

У сусідній кімнаті, вмебльованій дуже просто, на стіні висів телефон, простінок між заґратованими вікнами займала карта, помережана різноколірними позначками і стрілами, біля дверей на полиці лежала гвинтівка. Це був штаб Беркута.

— Я поважаю ваші почуття, — спокійно говорив Беркут, запрошуючи Романа сісти на стілець біля письмового столу, — які не дозволили вам застрелити беззбройного ворога… та ще й на очах у дівчини.

Він зробив паузу, перевіряючи враження від своїх слів, і, певне, лишився задоволений: юнак спантеличено скинув вії, проте очі дивилися з надією.

— Більше того, — м’яко вів далі Беркут, — я прощаю вам. Ваша шляхетність…

Беркут зайшов за письмовий стіл, але й далі стояв.

— Проте якщо ви розпустите свої почуття зараз, у вирішальний момент нашої боротьби, — прощення не ждіть.

— Невже ми боремося за суспільство безжалісних?

— Звісно ж, ні. Але нині в нашій боротьбі, йой як мало інтелігентів, потрібних для створення нашої державності і культури!

Юнак сумнівався в щирості Беркутових слів, хоч зізнався в цьому він набагато пізніше, написавши в листі до Стефи:

“…Мені стало не по собі. Чи міг я поважати людину, яка вчинила підлість — хай і не власними руками? Ні, я вже не вірив Беркутові. Не вірив навіть, що він простив мені. Люди його вдачі не дарують тим; хто був свідком їхнього паскудства. Мабуть, скоїлося щось надзвичайне. І я не помилився…”

Беркут підсунув стілець і сів навпроти хорунжого.

— А поки що… з допомогою австрійської контррозвідки ми врешті дізналися, що криївку з особистими архівами його екселенції виказав священик: консисторія відхилила його прохання про одруження, і він помстився владиці. Я написав його екселенції про те, як ви, друже Роман, хотіли підірвати себе