Володимир Олексійович Кошута - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Унтер-офіцер відчинив дверцята і виструнчився, брязнувши острогами.
Владика відкинувся на задньому сидінні, і автомобіль, коротко просигналивши, виїхав з брами.
Йосип Гродський, освітлюючи підземелля ліхтарем, провів Романа похмурим лабіринтом, по якому незадовго до цього секретар владики пройшов з ченцями.
— Недруги вислали до Росії нашого отця і благодійника. Перед від’їздом владика розпорядився відносно вас.
Хорунжий був одягнений у чорну просту сутану, підперезану мотузком.
Отець Йосип відсунув важкий засув, вони зайшли до похоронного залу, заставленого мармуровими гробницями. Гродський підняв ліхтар над склепом, в якому було влаштовано криївку.
— Цей склеп, хорунжий, — підкреслено значуще сказав він, — ви мусите оберігати, навіть якщо вашій душі загрожуватиме вічне прокляття!
У вітальні при свічках Стефа тихо перебирала клавіші піаніно. Мелодія “Аве, Марія” Шуберта, немов озвучена тиша, заполонила особняк.
За дверима з візерунчастою шибкою з’явився Орест. Важко спираючись на ціпок, нечутно зайшов до вітальні. Дівчина, відчувши його погляд, обернулась і, граючи далі, лагідно всміхнулася братові.
Відклавши ціпок, Орест сів поруч з сестрою. Вони грали в чотири руки, і чарівна музика супроводжувала їхній сумний діалог:
— Від Романа вже місяць нічого не чути, — зронив брат.
— Місяць… і два дні, — викрила свій стан сестра.
— Там, у полоні, з якого ми чудом вирвались, він думав про тебе, Стефо.
— Я була б щаслива, якби з ним нічого не трапилося, — з несподіваною пристрастю вирвалось у неї. — Оресте, любий…
— Чому ж ви не освідчились того ранку?
— Я боялась ослабити його волю.
— Ніколи не бачив, як ти плачеш. Виходить, любиш… — розчулено сказав Орест. — Файно, сестричко… Файно!
Вони грали в чотири руки, і чарівна мелодія супроводжувала їхній сумний діалог.
Служка розгорнув клуночок з їжею, лякливо перехрестився на похмурі надгробки в похоронному залі. Роман мовчки їв, втупившись у ліхтар. У примарному світлі було видно, як змарнів юнак, як сльозились його очі…
Підсунувши до хорунжого глечик, служка прошепотів з присвистом:
— Митрополита в Суздальському монастирі ув’язнили. Брат Йосип звістку отримав…
Почувши зловісне відлуння свого голосу під склепінням підземелля, він заговорив ще тихіше:
— Кажуть, десь козакам доброго чосу дали. А ще я чув…
— Чув! Щось! Десь!.. Бовдур! — скипів хорунжий. — Передай братові Йосипу: нехай надішле мені газети, поки я геть не осліп у цій… могилі!
Служка метушливо заткнув сутану за пояс, виставив перед собою світильник і заквапився до виходу. Трохи прочинивши залізні двері, він на мить заціпенів.
— Романе!.. Чужі! — І щез у чорному проваллі.
Хорунжий дмухнув на вогонь.
Десь виразно звучали кваплива хода багатьох людей, нерозбірливі голоси…
Похоронний зал яскраво освітився. У підземелля вдерлись козаки із смолоскипами і ліхтарями. Загоном командував підпоручик. Швидко обійшовши зал, офіцер, повагавшись, опустив руку на мармурову гробницю, яку Гродський велів Романові охороняти навіть ціною вічного прокляття…
Козаки відставили карабіни до стіни, з гейканням відвалили бокову плиту склепу. В заглибленні матово блиснули металеві скрині.
Ховаючись за високою гробницею в ніші, з тривогою стежив за загоном Роман. У проймі залізних дверей злякано мерехтіли очі служки.
Передаючи по ланцюжку ящики, козаки складали їх посеред залу. Підпоручик нетерпляче квапив своїх людей, потім нахилився до одного з ящиків, зламав його, дістав грубі папки з витисненими на шкірі хрестами.
За високою гробницею Роман різко піднявся, зачепив свій ліхтар, який з брязкотом покотився по кам’яних плитах. Підпоручик здригнувся, випростався. Біля склепу козаки завмерли, насторожено вдивляючись у дальній куток похоронного залу.
Між похованцями стояв Роман. У чорній сутані на тлі запліснявілої стіни він був схожий на привид.
Підпоручик дерев’яною ходою наблизився до юнака, нервово запитав:
— Хто ви?
Замість відповіді Роман підняв над головою ручну бомбу.
— Стійте! Бо вб’ю і вас, і себе!
Служка панічно захряснув залізні двері. Роман машинально скосив очі на пронизливий скрегіт біля входу, і цієї миті підпоручик блискавично метнувся до хорунжого, стиснув його високо занесену руку. Козаки, що підбігли, вихопили бомбу, накинулись на юнака і, заважаючи один одному, спробували звалити його на підлогу. Смолоскипи і ліхтарі впали на людей, по стінах і гробницях заметались величезні тіні й відблиски… Роман шалено пручався, в якусь мить йому пощастило вивільнитись з чіпких рук, він відскочив до дверей, ковзнув у вузький отвір і, навалившись усім тілом на залізну оббивку, засунув широкий засув. Натикаючись на стіни, кинувся в пекельну пітьму.
Стефа на ходу скочила на воза. Возій стьобнув коня. Дорога рівно пролягала в почорнілому від дощу полі.
“…Львів добре пам’ятає, як влітку п’ятнадцятого року відходила армія Брусилова, — знову прозвучав голос Романа. — Наші проводирі, яких завше обурювала дружелюбність західняків до росіян, сатаніли: населення проводжало козаків так, ніби потерпали їхні брати… Де були наші серця, Стефо, коли ми брали участь у провокаціях у ті дні?”
…Козак Єгор мовчки гладив волосся Ксені, зібране в тугий жмут, ніжно доторкнувся до її щоки, де багровів шрам від шматочка скла з пляшки шампанського, розбитої на їхньому весіллі Стефою. Ксеня судорожно обхопила плечі чоловіка, припала до його грудей…
Мимо них проскакав козачий ескадрон, ближче до тротуару тяглися госпітальні фургони і обози.
З-за повороту з’явилася Стефа. Помітивши Ксеню і Єгора, перейшла вулицю і, ніби між іншим, зауважила молоденькому козакові, який за три кроки від молодих тримав за вуздечку коней
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84», після закриття браузера.
