Світлана Талан - Матусин оберіг

– Не бзди, Лесько! Твій таточко не дізнається!

– Та йди ти знаєш куди?! – сказала сердито Олеся.

– Сама пішла туди! Коза драна! – розізлився Костя й гепнув дверима.

– Козел! – крикнула йому навздогін дівчинка.

З того дня в них почалися непорозуміння. Олеся намагалася не чіпати Костю, але той за столом наступав їй боляче на ногу й дивився, чи пожаліється вона батькові. Дівчинка мужньо терпіла, хоча іноді від болю на очі наверталися сльози. Він міг ущипнути її непомітно від батьків або смикнути за косу. Коли вони залишалися вдома самі, Костя курив у садку і, якщо там була Олеся, пускав на неї дим і погрожував розказати батькам, що то вона курить і від неї тхне димом. Дівчинка знала, що Ніна його водила до старших дівчат і хлопців, і він там іноді випивав, але мовчала, хоча хлопець щодня перетворював її життя на пекло.

Усе частіше Олеся йшла з дому і гуляла десь із Ніною. Іноді вони з Іванком ходили на шкільний стадіон або десь подалі від дому, знаходили серед багатоповерхівок гойдалку чи каруселі і там проводили разом час. Якось Олеся зізналась Іванкові, що не може дочекатися, коли почнеться навчальний рік.

– Ти хочеш у школу? – здивувався він.

– Так, хочу.

– Чому? Невже тобі не набридло сидіти за книжками? Учитися?

– Краще вже сидіти на заняттях, ніж бути вдома з так званим братиком, – зізналась Олеся й розповіла дещо про знущання над нею.

З того дня вони з Іванком почали проводити разом ще більше часу. Одного разу їх випадково у дворі побачив Костя зі своїми новими друзями. Хлопці підійшли, штовхнули Іванка в плече й почали кепкувати з них обох.

– Малюк, а ти вже цілував свою кралю? – хихикнув Костя.

– Що її цілувати, коли в неї ще й цицьки не виросли?! – сказав його друг, і обоє зареготали.

Іванко кинувся до старшого хлопця, але той був набагато більший за нього, ударив кулаком в обличчя. Іванко не втримався на ногах, упав, з носа заюшила кров, але хлопець не хотів так легко здаватися, підвівся і знову кинувся на кривдника.

– Не треба! – Олеся відтягла його вбік.

Вона схопила камінь, замахнулася на Костю.

– А я до чого? – він зробив крок назад. – Дурна чи що?

– Дурна! І зараз голову тобі ним розіб’ю!

– Навіжена! – сплюнув Костя і покрутив пальцем біля скроні. – Зовсім того?

– Та ну їх! – махнув рукою Костин друзяка. – Ходімо, нехай милуються голубки!

За вечерею Олеся все розповіла. Костя боляче смикнув її під столом за руку, але дівчинка терпіти далі знущання вже не могла.

– Костику, синку, це правда? – Раїса Іванівна зі співчуттям подивилася на сина. – Ти ображав сестру?

– Ви її побільше слухайте! – сказав Костя. Хлопець набурмосився, й Олеся побачила, як у нього почервоніли кінчики вух. – Вона ще й не таке вигадає. Не хоче, щоб я тут жив – ось і оббріхує мене!

– Це правда! Можете спитати в Іванка, – сказала Олеся.

– Лесю, ти правду кажеш? – запитав її батько.

– Мама навчила мене завжди казати правду.

– Навіть не знаю, – стенула плечима жінка. – На сина ніколи не було нарікань. Я не вірю, що він міг тебе, Олесю, ображати.

– Лесю, може, ти того… Трохи вигадала? – невпевнено промовив батько.

– Я не брешу! – спалахнула Олеся, ображена тим, що їй не вірить навіть тато. – Він і вдома мене не раз ображав!

– І ти мовчала? – скептично спитала жінка.

– Бо не хотіла ябедничати!

– Вона бреше! – закричав Костя. – Я її й пальцем не чіпав! Мамо, ти мені віриш?!

– Вірю, синку, вірю, заспокойся, – лагідно промовила Раїса Іванівна. – А ти, Олесю, навіщо вигадуєш таке? Обмовляєш свого брата?

– Ви… Ви всі… – Олеся встала з-за столу. – Ви всі мені бридкі! – скрикнула вона крізь сльози й побігла у свою кімнату.

Дівчинка довго плакала, обнявши ляльку. Потім, щоб заспокоїтися, дістала мамині листи й почала їх перечитувати.

Костя помстився Олесі за кілька днів. Дівчинка пішла в садок подивитися, чи не потрібно полити мальви, бо вже кілька днів нещадно палило сонце і стояла спека, коли побачила витоптані квіти. Вона довго й невтішно плакала над кожним зламаним стебельцем.

– Мої любі, – крізь сльози промовляла Олеся, піднімаючи зламані стебла, – ви ж мали незабаром зацвісти!

Кілька мальв уціліли, і дівчинка спушила навколо них землю, потім полила водою.

– Що мені робити, мамо? – питала вона, звівши очі до неба. – Як із ними жити?

Олеся вирішила помститися Кості. Коли того не було вдома, узяла ножиці й порізала його улюблені джинсові шорти. Зробивши таке, дівчина злякалася своєї витівки. Вона пішла до Іванка й попросила побути з нею до пізнього вечора.

«Коли я повернуся, усі вже полягають спати, – розмірковувала Олеся. – До ранку всі заспокояться, охолонуть і вже не так будуть сердитися».

Вона помилилась. На неї чекали всі і, ледь пустивши за поріг, почали лаяти.

– Ви всі мене ненавидите! – скрикнула Олеся.

Дівчинка затулила вуха долонями й побігла до себе. За нею придибала Вусата Гора. Цупкими руками вона стягнула дитину з ліжка й потягла в куток.

– Тут стоятимеш! – наказала жінка. – Наступного разу поставлю на коліна, – пригрозила, – ще й пшона насиплю на підлогу!

– Раєчко, може, не треба? – несміливо запитав батько, зайшовши до кімнати.

– Нічого з нею не станеться! Наступного разу спочатку подумає головою, а не сракою!

– То хоча б недовго стоятиме?

– Поки не попросить вибачення в Костика! – сказала Вусата Гора. – А ти чому приперся? Іди на кухню до хлопця! – гримнула на чоловіка.

Олеся не попросила вибачення і простояла в кутку аж до ранку.

Олесині канікули Костя перетворив на справжнє жахіття. Дівчинка майже ніколи не жалілася на нього, бо вже добре усвідомила, що Вусата Гора все одно вигородить свого Костика й усю провину звалить на неї. Донька не хотіла довірятися навіть своєму батькові. Вона бачила, як той дуже швидко стає схожим на зацьковану тваринку. Варто було Раїсі Іванівні зиркнути на нього лихим і невдоволеним поглядом, він одразу замовкав, якось зіщулювався, згорблювався, ніби намагався зменшитися, стати менш помітним, і в усьому погоджувався із жінкою. Нова дружина крутила ним, як хотіла і коли хотіла, й Олеся не впізнавала свого батька. Колись веселий і добрий, її тато змінювався на