П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

лише вісім років. Ця сцена коштувала йому виклику до директора. І «бесіда» нічим не допомогла. Бо, коли керівник престижного закладу, вимахуючи малюнком, наполегливо бентежив дух Юдіфі, Едуард зробив побіжне зауваження, що молода жінка дійсно тримає відрубану голову за волосся. Але сама голова лежить на таці, і точніше було б зобразити Саломею з головою св. Іоанна Хрестителя замість Юдіфі з головою Олоферна. Едуард до всіх своїх доброчинностей був ще неабияким педантом (з рефлексами дресированого собаки, що ще більше дратувало).

Безперечно, найплідніший час його творчості (можна сказати, момент розквіту) почався в період мастурбацій, коли його картини показували всю безмежність його уяви та винахідливості. Едуардові «фрески» зображали життя працівників школи аж до прислуги, яка таким чином удостоїлася честі стати персонажами поряд із викладацьким складом в його композиційно багатих творах, де велика кількість персонажів дозволяла показувати весь спектр найоригінальніших сексуальних конфігурацій. Глядачі сміялись, бо, оглядаючи ці еротичні фантазії, вони мимоволі задумувались над своїм життям, бо найбільш розсудливі виявляли дивну схильність (як би делікатніше сказати) до сумнівних зв’язків.

Едуард постійно малював. Його витвори називали богохульством, бо він обожнював шокувати і не пропускав жодної можливості. Але той сюжет зі святою Клотильдою в содомії з реймським єпископом справді став ганьбою для школи (і для його батьків також). Це вже було занадто. Батько, звичайно, чимало заплатив, щоб уникнути скандалу. Але залагодити конфлікт повністю не вдалось. Содомський гріх вибачати не можна. Проти Едуарда ополчились усі, окрім кількох друзів та сестри Мадлен, яких це просто смішило. Мадлен смішило не тільки те, що єпископ товче Клотильду — це давно відома історія. Вона уявила, з яким обличчям на це подивився директор, отець Губер, — оце справді було щось. Мадлен також училася в школі Св. Клотильди в дів­чачому корпусі і прекрасно все розуміла. Мадлен дуже смішила відвага Едуарда, його вічні кпини, вона тоді ніжно куйовдила його волосся. Однак треба було, щоб він правильно усе розумів. Бувши набагато молодшим, ніж вона, він уже був такий метикований... Вона смикала його за чуба так енергійно, що він сміючись мусив просити пощади. Але усе те тато не мав би бачити.

Попри все те, Едуард успішно закінчив навчання, бо його батьки були багатими. Правда, часом усе відбувалось не так гладко. Пан Перікур перед війною заробляв шалені гроші, він був із тих, які вміли заробити на кризі (ніби для таких, як він, ці кризи і виникали). З мамою про гроші ніколи не говорилося, це було зайвим, це як питати про те, звідки в морі сіль. Але мама померла молодою через хворобу серця, і тато залишився сам за штурвалом. Заклопотаний своїми справами, він делегував виховання своїх дітей престижним школам, вчителям та наставникам. Одне слово — персоналу. Едуард був дуже обдарованим хлопцем, це було очевидно усім. Його надзвичайним вродженим талантом до малювання були вражені навіть викладачі Академії мистецтв (а додайте до цього ще його надзвичайне везіння). Що ще треба? Можливо, тому він постійно тримався так виклично. Знав-бо, що нічим не ризикує, і все буде залагоджено. Така самовпевненість розбещує, бо можна говорити все, що хочеш, і як хочеш. І це додає впевненості — чим більше ризикуєш, тим більше вивчаєш можливості своєї протекції. Пан Перікур і справді витягував свого сина зі всіх складних перипетій, але він це робив для себе самого, адже потерпав за своє незаплямоване ім’я. І це не було так легко, бо Едуард був ходячим лихом, він провокував скандали. Все закінчилось тим, що батько повністю втратив інтерес до синової долі та майбутнього. Едуард скористався цим, щоби вступити до Академії мистецтв. З люблячою і дбайливою сестрою, впливовим батьком, який відхрещувався від нього на кожному кроці, та беззаперечним талантом у Едуарда було все необхідне для успіху. Зрозуміло, що все сталося зовсім не так, але на кінець війни ситуація була саме такою.

Окрім сильно пошкодженої ноги, Альберт про все це нічого не знав, хоча днював і ночував над ним, міняв білизну. Єдине, що йому було відомо, — це те, що яким би усе не було до того, але траєкторія орбіти Едуарда Перікура різко змінилася 2 листопада 1918 року.

А ще Альберт розумів, що Едуардова права нога стане незабаром його власною морокою.

Отже, Альберт проводив увесь свій час поруч із товаришем, добровільно допомагаючи медсестрам. Їхнім завданням було запобігти ризику зараження, а ще — годування через зонд (йому можна було давати суміш із молока, збитих яєць або м’ясного бульйону). Решту робив Альберт сам. Коли не треба було витирати чоло вологим рушником або поїти Едуарда з ювелірною точністю, він його перебинтовував (зціпивши зуби та затиснувши носа, дивлячись кудись вбік, знаючи, що від цієї роботи може залежати майбутнє товариша).

Отож його увага цілком і повністю була поглинута тим, як знайти спосіб дихати так, щоб не рухалося жодне пошкоджене ребро. А ще пильно доглядати за товаришем, очікуючи на приїзд машини для транспортування.

За такими заняттями він повсякчас згадував, як раптом побачив Едуарда Перікура, що майже лежав на ньому, коли сам він воскресав із мертвих. А нав’язливим і страхітливим спогадом була зловісна тінь клятого лейтенанта Праделя. Він годинами уявляв, що зробить із ним, коли той постане на його шляху. Він знову бачив, як Прадель штовхає його до вирви на полі бою, майже фізично відчуваючи, як та вирва від снаряда поглинає його. Йому ще важко було надовго зосередитися, бо його думки ще не могли прийти до нормального ритму.

Потроху повертаючись до життя, він дійшов висновку, що той його намагався вбити.

Це звучало в голові якось дивно, але небезпідставно, адже світова війна — це назагал спосіб масового винищення континенту.

Але усе це начебто не було адресоване спеціально йому. Спостерігаючи за Едуардом Перікуром, Альберт інколи знову переживав гострі моменти, коли повітря бракувало, а злість починала наростати. (Ще два дні по тому він сам був готовий вбивати. По чотирьох роках війни такий час настав.)

На самоті він часто думав про Сесіль. Вона якось віддалилась. Інтенсивність недавніх подій перенесла Альберта в інше життя. Але ніяке життя для нього не мало сенсу без Сесіль, він повсякчас повертався до неї в своїх