Андрій Хімко - Засвіти

Не віддам я тебе, сирітко губава, вовкулаці, не бійся!.. А-а-а, а-а-а,— приказувала вона, колишучи дитя на руках.

— А не даси, то чого ж... Сином буде, козарлюгою виростимо його, бусурменів битиме... Задарма тобі, Мотринко, син дістався, то й в добрий час,— приговорював він примирливо, шукаючи щось на миснику.— Ти б мені і того... чогось кислого дала, бо варудить...

— Виростимо...— ніби не почула його прохань Мотря.— Він виростить. Раз на рік приїде на день і — виростить! Хоч би вже мовчав... Г-у-у, гу-уу, маленький мій. Отаке хупаве і покинула, бідна... Не інакше покритка якась або пущениця, згвалтована нехристами... Візьми в сінцях, у череп’яному скудельку сироватки, випий...

— Хух, аж полегшало мені,— крякнув гундосо господар, напившись, і, перехрестивши тричі в позіхах рот, обтяжливо ліг у постіль.

А наступного дня вся слобода козацька, Половиця, знала, що сотник Кривошапка-Гунда, ідучи від свого кума Овдія Квача з поминок напідпитку, знайшов під тином дитину з одним зубом, чорну і кучеряву, як циганча... Гадали, хто б це міг підкинути, та так і не здогадалися. Лише згодом пішла гуляти чутка, що того дня, вдосвіта, вийшла зі слободи якась дівчина чи молодиця і самотньо побрела світ за очі.

6.

Весна... Тепла, привітна, як завжди, довгождана поверталася в край, хай і поволі тягла за собою небом легкі куделі, які, обганяючи одна одну, пливли на північ. Зазеленіла перша літоросль на пагорбах, забрунькувались дерева, забродили пахучі вітри в степах, зимівниках, хуторах та слободах... Заметушилися й люди в подвір’ях, на городах, і то переважно жінки й дівчата, бо чоловіки, хлопці або були вже на Січі, або готувалися йти туди. Адже тутешні поселенці і січовики жили в постійній спілці, допомагаючи одні одним... Що ж до чумаків, то вони давно поскрипіли довгими валками на південь по сіль.

В зимівниках і хуторах вдень ляскають, повторюючись луною, праники на кладках, розносяться клепи в кузнях, кричать хрипливо півні і скриплять осі мажар; а ввечері, як упадуть у вибалки та долини прохолодні роси, ніби проснеться інший світ. У побережжі — справжній піснеграй. Поодиноке кумкання підхопиться звідусюди дружним хором жабок-посестер, ввіллється в щось одне нерозривне і понесеться чарівною жаб’ячою музикою, щоб у широкому розливі своєму затопити всі навкружні довкілля і не вгавати аж до запівночі...

Не переслухаєш, не переждеш, заворожуючись на сон тим співом. Здається, умовкне він — і життя стане не тим, що досі...

Одного дня після завороженої отаким кумканням пролитньої ночі хутір Топильний, що виріс за десяток літ у цілу слободу на «королівщині», розбудила гвалтом незвична новина:

— Рятуйте, людоньки! — кричала якась молодиця, стрімголов біжучи вуличкою.— Дівчина в Ташлиці топиться-а!.. На моїх очах скочила у воду!.. Ось тільки! Рятуйте-е!.. Люди!

Юрби людей, а поміж ними і дітлахи та підлітки, понеслися з галасом до річки і заполонили собою весь берег.

— Подумати тільки! Чого б то їй кидатись в отаку холодину?.. Мабуть, нетутешня? — гомоніли в юрбі.— Напасть божа, та й годі...

На плесі вже далеченько час від часу виринала постать парубка, що, занурюючись, з’являвся далі й далі в брижистих холодних хвилях річки-озера.

— ...А вона пливе, дивлюся, пливе, та все від берега... та все від берега... Відомо, задумала, щоб якомога далі та поглибте,— говорить у гурті котрась із жінок.

Натовп завмер, коли постать парубка, що довго не показувалася, раптом спливла над водою і поряд з ним вигулькнуло і тіло втоплениці.

— Знайшов!

— Людоньки!.. Жива чи мертва вже?..

— Та хто ж те знає, мабуть, уже ні! — зітхає хтось, тупцюючи. А плавець стомленими, повільними рухами все наближався і наближався до берега, тримаючи лівою рукою утопленицю лицем догори.

— Допоможіть йому! Шнура б кинути,— кричали з гурту.

— Та він, нівроку, і без шнура впорається, хлопець не з немічних,— поправляючи білий вус, зауважує якийсь дідуган.

— Сюди!.. Ось сюди! На свитку, а черевом на коліно клади,— басив дідуган.— Отак... Души на спину. Та сильніше! — присів він поряд.

З рота утоплениці потекла зеленкувата вода, то сильніше, то слабше, проте вона не приходила до тями... Руки її обважніло висіли, як неживі; довга густа заплетена коса була в рясці й мулі, з благенького одягу стікав бруд на простелену свитку.

— Тепер клади горілиць! Та скорше, ведмедю! — гримав той же дідуган.— Не лізьте ви всі, як навіжені! — то чавив, то відпускав він груди порятованій, відтиснувши рятівника-парубка.— Відступіться, кажу, сороки, дайте свіжого вітру їй хапнути.

Нарешті тіло утоплениці конвульсивно здригнулося, в горлі появився слабий хрип і зник, з рота і носа показалася піна, а згодом — скрипнули, стискаючись, зуби.

— Жива! Жива!.. Натискайте, діду, ще! Слава богу, жива! — пробігло натовпом.— Ожила!.. Її б горілкою відтерти, чикилдихою, теплим рядном чи кожухом обкутати,— бідкалися жінки.— Збігай-но, Килино, тобі найближче! — звеліла якась.

— Я скоро! Я хутко! — зірвалася з місця Килина.

— Ти, козаче, не слухай їх і не жди, а бери її на оберемок та неси додому, бо ще й сам лихе схопиш,— наказав парубкові старий.

— Та я — що?.. Не пропаду, діду, аби той...—