Тарас Барабаш - Богдан Хмельницький

Тепер Богданові як гетьману й очільнику держави з військовою репутацією треба було заробити й втримати репутацію політичного діяча. За наявних умов це було нелегко. Одразу після підписання договору татари пройшлися по Волині, Галичині і Поділлі, вирізували населення і брали в ясир жінок та дітей. Адже на це був змушений погодитись польський король. Та місцеві мешканці проклинали не тільки нападників, але й самого Хмеля. Річ у тім, що часто татарів супроводжували козаки, щоб ті не дозволяли собі зайвого на козацьких територіях. Через це складалось враження, що Богдан дозволив татарським ордам знущатись над селянами і міщанами, які його підтримували чи навіть були в його війську. Тож татари такими своїми діями одразу кинули тінь на світле ім’я гетьмана.

Ще одна складна ситуація полягала в тому, що для виконання умов договору із наявних 140 тисяч покозачених селян і міщан треба було зробити реєстр числом 40 тисяч. Решта мали повернутись до панів і відбувати звичні повинності. Майже ніхто не хотів цього робити, бо, відчувши смак свободи, люди і далі хотіли залишатись вільними. Покозачені селяни не допускали повернення шляхти у їхні маєтки, чинячи бунт, опір і навіть вбивства панів.

За таких обставин Богдан ще прагнув дотриматися букви закону Зборівського договору. Він видавав шляхтичам «оборонні» (захисні) універсали, висилав каральні експедиції для придушення повстання, всіляко сприяв виконанню мирних умов. Та при цьому просив шляхту та магнатів якнайлояльніше ставитись до підданих, не дерти з них останніх шкур і не провокувати на виступи, бо довго стримувати селян не зможе.

І таки не зміг. З березня 1650 р. селянські виступи від Львова до Києва і Чигирина набули особливого розмаху. Їх підтримувала радикально налаштована частина старшини, яка й чути не хотіла про мир з ляхами. Весною цього року в Руському, Волинському і особливо в Подільському воєводствах лютував страшний голод, коли населення було доведене до особливого відчаю.

А тим часом Польща не хотіла стояти на засадах миру і залишати козакам автономію. З кінця листопада 1650 р. сейм розпочав мобілізацію та підготовку до війни з козаками. Із цією метою поляки робили всі можливі спроби замирення з кримським ханом, котрий повсякчас допомагав Богданові. Гетьманська розвідка донесла інформацію про наміри поляків напасти взимку, бо козаки в попередніх битвах часто заганяли польську кінноту у весняні або осінні болота, і вона ставала там безпорадна. Словом, Річ Посполита намагалася засвоїти уроки всіх попередніх поразок.

Не гаяв часу і Хмель, проводив охорону кордонів і укріплював козацькими залогами міста. Та зробив це запізно. У прикордонному місті Красному польські жовніри розбили війська полковника Нечая і вбили його самого. Жителі заховались в місті, довго його обороняючи. Воєвода Калиновський вже навіть пообіцяв їм помилування, якщо складуть зброю, та ті не погодились і померли всі до одного.

Якщо напад на Красне став несподіванкою, то до захисту Вінниці козаки підготувались краще. Полковник Богун вивів жовнірів на замасковані ополонки, де багато з них і потонули. Правда, під натиском гармат, що підійшли згодом, козаки були змушені відступити.

Поки вірні Богданові полковники героїчно розбивали частини польських військ, той збирав воїнів для генеральної битви і вирішував важливі дипломатичні питання. Листувався з трансільванським князем Юрієм ІІ Ракоці про можливість спільного виступу на Польщу, намагався замиритись із литовськими князями, щоб часом ті не надумали піти на козацтво війною, та інтенсивно писав кримському хану з проханням ще раз надати військову допомогу. А той щораз відмовлявся. Не хотів і турецький султан воювати з Польщею.

За цілу зиму й початок весни військам Калиновського не вдалося захопити гетьманські воє­водства. Багато козацьких голів полетіло, затримуючи його похід. На підтримку полякам в середині травня 1651 р. разом зі шляхтою вирушив сам король Ян Казимир. Богдан тим часом вже кілька тижнів стояв із армією між Тернополем та Озерною, чекаючи на прибуття хана з Криму. Військова старшина почала вже підмовляти Богдана до замирення з Польщею, та абсолютна більшість вояків була готова битись до перемоги чи до смерті.

Тим часом Юрій ІІ Ракоці знову не наважився виступити проти Польщі. Коронне військо стояло під Сокалем і постійно збільшувалося за рахунок шляхти та найманців. Його чисельність врешті досягла майже 240 тисяч осіб. Ніколи більше армія Речі Посполитої не була такою значною. Богдан міг протиставити їй вдвічі меншу чисельність воїнів, не більше.

Двадцять другого — двадцять шостого червня поляки формували табір біля міста Берестечка, на правому березі річки Стир. Богдан завжди змушував їх вибирати незручне місце для розташування. Цього ж разу було навпаки: прямо перед табором на схід пролягала рівнина, якою було зручно вести атаку кіннотою, праворуч та ліворуч — природні перешкоди для утруднення доступу, густі ліси й важкі болота.

Двадцять третього червня нарешті прибув Іслам-Гірей на чолі 30-тисячного війська. Із Хмельницьким вирішили не атакувати сам табір, а розбити жовнірів під час маршу (як у битві під Зборовом). Двадцять сьомого червня поляки вирушили, але скоро почули наказ повернутись, бо від Стефана Чарнецького отримали звістку, що Богдан веде війська їм назустріч. Таким чином, план гетьмана не вдався, і треба було придумувати щось інше. Довелось іти в атаку на військо, що стояло біля табору. Козаки з татарами цю битву програли і були відкинути до переправи через Стир.

Уночі до Берестечка підійшли основні сили козацько-татарської кінноти. Проти них Ян Казимир теж вирішив вивести лише кінноту, хоч його відраджували військові радники. Після обіду 29 червня кілька тисяч козаків, турків і татар розгромили славнозвісну польську кінноту.

Проте власне тут і почалась криза в стосунках між гетьманом і кримським ханом. Іслам-Гірей не хотів цілковитого розгрому Речі Посполитої і зростання за той рахунок козацької сили, яка до того ж могла потрапити під владу Османської Порти. Існують прямі й непрямі докази того, що перед вирішальною битвою 30 червня король і хан домовились про ненапад. Зранку того дня Іслам-Гірей начебто повів свої орди в бій, але наказу від короля виступати у від­повідь не було. Згодом наказ вдарити віддав Хмельницький, з польського табору почався гарматний обстріл, а хан просто відвів свої війська. Тривалий час козаки успішно наступали, та польська піхота почала відтісняти їх щораз далі й далі.

Саме тоді Хмельницький гадав, що Іслам-­Гірей, як планувалося заздалегідь, у мить натиску поляків вдарить, відкине їх назад чи просто допоможе вистояти. Але хан зрадницьки стояв позад табору і спостерігав за ходом битви. Далі Ян Казимир наказав вистрелити в те місце, де стояв хан. Постріл майже не завдав шкоди його війську, та послугував умовним сигналом. Кримські війська організовано почали відступ і невдовзі зникли за обрієм. До короля