Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

У січні 1918 р. Київ захопили більшовики, керівництво У.Н.Р. покинуло столицю. Ольга із семирічною дочкою залишилася в Києві. Упродовж півтора року вони жили під чужим прізвищем, ночуючи у друзів і рятуючись від переслідувань. ">[14], і ці троє стали найближчими у світі, тому що в чотирьох стінах математика життя набагато простіша, ніж про це пишуть у книжках. А що потрібно людині? Їй вистачає лише однієї миті для щастя. Ця мить — коротка, як спалах, закарбується в її свідомості, застигне у пам’яті, немов монумент, до якого людина повертатиметься щоразу.

— Вона знову заснула.

— Так, Оленько. Леся так легко засинає.

— Дитина. Її мало що турбує.

— А що тебе турбує? Чому ти не спиш, Ольго?

— Мені б хотілося описати, але все так складно.

— Ти даремно хвилюєшся.

— Ні, Симоне. Чому ж даремно? Ось ти вийшов із в’язниці, та боюся, що гетьман тобі спокою не дасть.

— А що ж накажеш робити?

— Ну як же… Чому не можна бути як усі?

— Ти ж розумієш, чому.

— Розумієш… Мені все потрібно пропускати через розум. А я ж живу душею, просто своєю душею.

— Я можу зрозуміти глибину твоєї печалі. Думаєш, я сам обирав цей шлях?

— А хто, Симоне? Хто змусив тебе? Хто змусив мене? Хіба не ми — господарі власних бажань?

— Це занадто просто.

— Але чому потрібно обов’язково робити щось складним? Ти ж знаєш, що я на твоєму боці й на боці багатостраждальної України. Готова, як левиця, кинутися на кожного, хто посміє напасти на сім’ю і батьківщину. Але доки? Чи довго нам терпіти?

— Оленько, я б хотів сказати неправду… Перервати твої моральні муки, та язик не повертається.

— Що ж нам робити? Що?

— Робити… Тільки чекати. Хіба очікування — це не жіноча доля? Хіба не той, хто багато стерпить, отримує винагороду?

— Ой… Ой, ти знову змушуєш мене сприймати все розумом. Душа все одно продовжує страждати.

— Тоді нехай тебе зігріє моє кохання…

— Ти ба, як заговорив! Як молодий!

— Я ж тільки з тобою і молодий, Оленько. Ви — все, що утримує мене від поганих вчинків.

— Які там у тебе погані вчинки? Нумо, зізнавайся!

Голос Ольги пом’якшав. Їй одразу стало трохи легше, і втома від багатьох днів розлуки миттю налягла на неї. Чоловік щойно повернувся з тюремної катівні, — надія виявилася не такою вже й примарною. Можливо, гетьман схаменеться і повстання не буде.

— Мені б рік спокою. Всього один рік, Симоне.

— Буде так. Я дуже на це сподіваюся.

— Іноді мені здається, що я, як і маленька донечка, теж довіряю тобі.

— Це так тяжко… Я боюся вас підвести.

— Тільки не покидай. Наше дихання в тобі.

— Як і моє. І моє.

І тоді Симон Васильович обійняв Ольгу, пригорнув її до себе, як нещодавно пригортав Лесю, і гаряче жіноче серце раптом обпекло його своїм жаром. Петлюра почув, як прискорюються удари, немов усередині звучать сотні дзвонів. Тоді він іще міцніше обійняв дружину, притулився всім тілом, як пригортаються ті, хто хоче відчути тепло кожної клітинки плоті. Як можна ще більше відчути єднання? Петлюра обіймав дружину, і його тверде серце теж розчулилося; він відчув, як камінь у грудях плавиться, ніби під впливом лави. Уся плоть Симона Васильовича палала — він раптом з жахом усвідомив, як легко втратити весь цей затишок і єднання. Тоді він прошепотів, що кохає її так, як тільки може кохати людина, що розуміє крихкість життя.

Це був довгий вечір. Коли Леся заснула, вони вийшли з її кімнати, пройшли до вітальні. Симон Васильович відчинив вікно, і холодний листопадовий вітер розтікався по приміщенню, ніби води осіннього Дніпра. Ольга заварила чаю, і вони сіли на канапу, дивились, як протяг гарячково шарпає фіранку, ніби намагається підкорити її своїй волі.

— Вже так пізно, — Ольга нарешті подала голос.

— Так, дуже пізно, — двозначно відповів Симон Васильович.

— Спати не хочеться, — дружина намагалася просто говорити, щоб почути голос чоловіка.

— Так бува, коли сон лякає, — сказав він.

— А що тебе лякає? — Ольга повернулася до нього й поклала руку йому на плече.

— Те, що все буде даремно. Нібито ти біжиш і немає фінішу, немає крапки, коли зрозумієш, що переміг, — Петлюра понишпорив по кишенях, дістав цигарку й закурив.

— Але все не буває даремно, щось та й має користь, — Ольга намагалася добирати слова.

— Так і є. А буває навпаки — усе веде до гіршого, — Симон Васильович видихнув дим.

Він любив такі розмови — нібито занадто довгі, — ті, що стосуються їхнього життя ніби мимовільні, але часом такі проникливі, такі місткі! Ох, яке ж коротке людське існування, як же швидко старіє людина, втрачає вправність жити. І тоді не залишається часу й бажання на подібну балаканину, бо старість вимагає від нас підпорядкування спокою.

— Хіба ми змінилися, Симоне? Хіба ми стали іншими? — Леся дивилася на остиглий чай, іноді обіймала кухлик долонькою, і холодний фарфор відчувався шкірою, наче це і є байдужість вічності.

— І так, і ні. Ми так непомітно змінюємося, що невідомо, якими були спочатку. Ми просто це забули, — Петлюра загасив недопалок, втер його в мідну попільничку.

— Тоді хто