Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

Бабуся завжди хвилювалася. Казала, що біда, і питалася, що ми, рідні, робитимемо, коли вона помре? Це було риторично, бо що ж ми можемо робити?

Скільки пам’ятаю, бабуся хворіла і говорила про смерть, але довго не вмирала, бо мала журу, що трава не кошена, картопля не викопана, а як помре, то дасть закали (клопоту) і не матимемо часу все зробити. Та цього разу, видно, мусила. І відійшла раніше за літо, раніше за квіти, що відходять на початку вересня… А на землі ще стільки не згребеного листя, бабусю, стільки листя…

В мене на долоні дуже червоний листок. Певно, з горобини **.

{ дорога. осінь }

Я тоді вперше їхав у потязі на боковій полиці. Місце видалося надзвичайно зручним, бо ти лежиш уздовж вагона. А коли на поперечних полицях — то ніби ставиш йому перепону. А тут — разом з ним. Туди, куди й він. Таке перше хвилеве враження. А друге — вранішнє.

Туалет як туалет. Огидний, але вже звичний. Навіть не звертаєш уваги. Схвилювало, коли вернувся на свою бокову полицю, загорнувся у теплий коц і читав собі Річарда Баха, а в бік туалету попростувала дівчина. Красива-красива дівчина. Не топ-модель, не королева краси, але приємні риси обличчя, які приємно бачити. Гарне тіло, оправлене у зручну одіж (темно-сині джинси, чорний гольф), коротко стрижене темно-русяве або таки чорне волосся. Помірно висока, струнка. Без надлишкових опуклостей — саме в міру. Себто гарна дівчина. То чому б не красива?

І от вона прямує в бік туалету, а я пригадую його огидність, котру перед тим прийняв за належне. Але тут — вона, і я розумію, який це дикий дисонанс. Не можна, щоб такі красиві дівчата ходили до таких огидних туалетів. З цим конче потрібно щось робити: або окремі кабінки, або провідники повинні мати спеціальні кришталеві чи золоті горщики для таких дівчат…

Я замислився на своїй боковій полиці, а вона вже вертається зі свіжовмитим обличчям, з вафельним рушничком у лівій руці, наче б нічого не сталося.

Ще трохи читав Баха, а потім уже не читав, бо дивився крізь вікно на осінні дерева. Звична красива природа, якою милуються споконвіку чи пропускають мимо очей. Мені хотілось милуватись. І третя думка була така, що було б зовсім не зле, якби в потягах час від часу протирали вікна. Бо дивлюся на це листя, яке вже ледве тримається гілок, і бачу наче крізь туман. Справді, можна було б уявляти, що дивлюся крізь туман і все гаразд. Але чим тоді вважати засохлий мушиний послід на склі?

Кілька днів перед тим ішли з Андрієм Олексюком мокрими вечірніми франківськими вулицями, вертаючись домів після перегляду трансляції футбольного матчу. Здається, одна з команд була українською. Здається, вона програла, і ми, вже трохи закосичені, чалапали до зупинки. Хтось із нас почав говорити про осіннє листя.

У тому, що воно падає на землю, — нічого страшного. Всі ми, зрештою, падаємо, нерідко і в болото. Але Андрій зауважив ту мить, коли рвучкий вітер відриває листочок від калюжі, і з нього скапують мутні краплини води, наче сльози…

А ще, жовте осіннє листя під деревами і на деревах. Воно ніколи не говорить, тільки деколи шелестить, даючи нам можливість почути у тому шелесті слова, яких так важко дочекатися від людей. Але можна вигадати, ніби їх промовляють дерева.

Ось потяг уже неподалік столиці. Минули Глеваху. Відразу згадав Лишегу, як він там знайшов під якимось кущиком гранчак. Наче б хтось знав, що він там ітиме, й залишив для нього склянку. Може, у склянці навіть було трохи напою. Півгранчака міцного трунку. Ще тепле шкло, бо зовсім недавно хтось тримав його в руках.

{ …і ще пару днів у Брустурах }

Праця на землі дуже добра, бо правдива. Це розуміння прийшло після кількох років переважного мешкання в місті. На сільський погляд — читання і писання роботою не є. Отже, зранку прокидаєшся, снідаєш, ідеш «на роботу», сидиш за комп’ютером… День минає, і ти втомлений. А ще й не знаєш від чого, адже не вантажив каміння, щоб вивести підмурок у літній кухні, і не носив цементного розчину п’ятнадцятилітровими відрами на толоці в сусіда, коли той заливав стелю в пивниці. Втома безпідставна і необґрунтована, а проте — невблаганна.

Після фізичної роботи знесилюєшся не менше, але ти знаєш, від чого втомився. Бачиш нарубані дрова чи скошену траву. А коли вже прилягаєш спочити, то відчуваєш легкий приємний біль у м’язах. І тоді знаєш: «Ти — чоловік, ти працюєш на землі».

Ці кілька листопадових днів удома в Брустурах позначені роботою з землею. Хоч гончарством я не займався, не обмазував глиною стіни новозбудованої хати, аби тримала тепло.

В мене було епічне і ритмічне заняття — перекопувати грядку, щоб скиби глини за зиму перемерзли і легко було веснувати. Така робота здебільшого виконується за допомогою плуга і коней. Але наша грядка розташована між дідовою і батьковою хатами надто близько до стін, тож з кіньми було би незручно. Крім того, варто зважати на похилу місцевість. Утім, грядка не така вже й велика, тож ми з городником упевнено давали їй раду, роблячи між тим чималі перерви на читання, під приводом перепочинку.

Саме завдяки цим паузам робота виявилась неважкою і такою, що дає задоволення. Дуже цікаво було знаходити проґавлені батьками під час збору врожаю картоплини, цибулю, моркву… Це як додаткові бонуси. Або малі скарби, на які навіть не сподівався, а вони тобі даються за працю.

Моркви виявилось найбільше, і коли тато вийшов із робітні від токарного верстата, щоб оцінити мої успіхи, то підбадьорив, мовляв, я вже