Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Володимир Марецький, настоятель церкви Московського патріархату с. Райгородка Луганської області. Хлопці узяли полонених козачків, кримських священиків у рясах, але з автоматами. Потім їх приїхало забрати СБУ. Ми тим часом почали думати, як назватися. Був серед нас чоловік — позивний «Мамка», — який назвав батальйон «Айдаром».

Потім приїхали до нас депутати — дивитися, що ми там робимо, що це за «бандугруповання» таке. Приїхав Луценко, я йому почала скаржитись, що в нас є проблеми, що не всі підпадають під мобілізацію: були старші за призовний вік, неповнолітні, люди, в яких колись давно була судимість. Він пообіцяв усе вирішити, але ніхто їх тоді так і не оформив. І ті діти, й ті афганці так і помирали неоформленими.

Усі почали тренуватися, на полігон їздити. А я все в штабі сиджу з паперами, і мене аж тіпає. 14 червня перша бойова операція — місто Щастя. Я підійшла до комбата (в мене бойової групи своєї тоді не було, але знала вже всіх) і прошу його: «Дайте мені наказ іти на Щастя». А він лиш посміхається. В мене тоді була серйозна з ним розмова, і він мене таки відпустив. Запитав лиш, із ким іду. Кажу: «Група «Чорні».

«Айдар» був тоді поділений на групи, і я знала, що в інші групи мене просто не взяли б. У командира «Чорних» це вже була четверта війна взагалі, а решта — здебільшого такі самі, як я, — новачки з нульовим досвідом. Прийшла я до них, кажу, що йду з ними на Щастя. Вони в шоці — як так? Кажу, нічого не знаю, наказ комбата. Одягла балаклаву і пішла. Ввечері ми зайшли на «Кемпінг» під Щастям. А потім був наказ іти вниз і захопити блокпост. Через те, що я була в балаклаві, багато хто не зрозумів, що між ними дівчина. Я була однією з двох дівчат, що брали участь у штурмі блокпоста, — я і Надя Савченко.

Я не вміла стріляти, але довелося вже у перший день. Не вміла розрядити автомат, тому від «Кемпінга» до блокпоста йшла, тримаючи його спрямованим угору, щоб випадково не вистрелити в побратима, який ішов переді мною. На «Кемпінгу» були вбиті бойовики. Ще, пам’ятаю, працювала наша авіація. З лісу якось вийшов на мене бойовик, метрів за два від мене, а я стою і не знаю, як у нього вистрілити… Добре, що ззаду підбіг побратим «Сухарик», який зробив це і мене врятував… Через те, що ти не можеш вистрелити, можуть убити твого побратима — ось коли прийшло це усвідомлення, що треба стріляти. Далі вже стало, як робота.

Потім був Металіст. Зранку мені подзвонив побратим Юра Крижберський, сказав, що в них іде бій, закінчується боєкомплект, назвав мені якусь адресу в Луганську, сказав, що вони у тій будівлі зараз. В них були поранені. Я не знала, що робити, куди їхати. Ми зібрали машину, звичайну «четвірку». Для мене не було місця, тож я сіла в багажник. Так ми доїхали до Щастя, а далі хлопці сказали, що це все, бо вони не знають, куди їхати. Ми пересіли в іншу машину, потім та машина знову зупинилась. І тоді я вже пішла пішки і таки добігла до своїх «Чорних».

Я тоді знала, що і Юра, і Надя Савченко, і ще шестеро побратимів — вони всі вже у полоні. Але була надія, що ми їх якось доженемо і відіб’ємо. Ну, і ми з «Чорними» пішли на штурм. Знову стали ланцюжком і йдемо. І так вийшло, що нашу групу під обстрілом від’єднало від інших, і ми потрапили в оточення. Нас було одинадцятеро, ми вели бій більше 45 хвилин. І ніхто не знав, чи ми живі взагалі, між нами була відстань метрів 800. У нас закінчувався боєкомплект. Тоді був мій перший убитий побратим, «Камаз» — він уже мертвий лежав біля мене… Вели бій, доки не завелась ворожа БМП і не почала обстріл. І так ми відійшли. Не знаю, як ми тоді лишилися живі. Я бігла, кричала, ми з побратимами падали, підіймали один одного. До того ж наші не знали, що ми живі, вони намагалися підійти, але не змогли. Їм сказали, що ми вже всі мертві. І наша артилерія почала бити по бойовиках і водночас по нас. До самого Металіста ми так і не дійшли і полонених побратимів визволити не змогли… Ми відступили.

Блокпост під Металістом ми взяли з другого разу. Був уже не такий бій. Вони розуміли, що ми будемо наступати знову, а в них були втрати серйозні. Нас тоді хоч і небагато було — 11 осіб, — але ми їм там шкоди трішечки наробили. Ми тримали цей блокпост до 5 вересня.

Після боїв під Металістом «Чорні» прийняли мене в групу остаточно. Потім були операції, розвідка. В мене був такий жарт, що кожного 17 числа по мені стріляє БМП. Спершу тоді, у червні, під час першої спроби штурму Металіста. Вдруге — 17 липня. Ми пішли в розвідку і зайшли в Луганськ. Вийшли ми тоді о 7-й ранку і повернулися, мабуть, аж опівночі. Дуже важка була операція — кілометрів, мабуть, 14 самої лише дороги. Ми йшли туди без пострілів, але вони нас таки помітили. І знову росіяни виїхали і почали стріляти з БМП. І ми по їхніх уже мінних полях вибиралися з того місця — інакше ніяк було. Це важко забути: зробила крок, наступила на землю — ага, жива. Ще крок — жива. Так і йшли.

Після Металіста були зачистки: Райгородка, Хрестове, Георгіївка, деблокування Луганського аеропорту, Лутугине, де в нас були просто страшні втрати. Там один з наших найкращих підрозділів загинув повністю