Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

Ще менше переконувала його моя заява, що заквестіонована ним стаття не написана в редакції, а прислана нашим кореспондентом, який мав вільну руку висловлювати свої погляди. Очевидно, зовсім випадково не було в тих числах протибольшевицької статті редакційної. Інакше я не міг би був взагалі нічого відповісти. А того дня скінчилося на тому, що слідчий відпустив мене назад до камери з тим, що мене ще покличе для вияснення деяких справ. Але на тому й скінчилося. Бо у Львові мене більше не переслухували і своїх львівських слідчих я більше в житті не бачив.

У великій тісноті проводили ми дні і ночі та мучились один біля одного в камері. На т. зв. причі, призначеній на чотирьох, спали найстарші з мешканців камери: всі три судді та обидва наші троцкісти. З самого краю притулився ще до них І. Кушнір. Всі інші, в тому числі і я, спали покотом на долівці, при чому під голову клали капелюх, щось з білизни, оскільки хто її мав, або власний кулак. Нова тюремна влада довгі дні тим усім не турбувалася; вона була, видно, вдоволена, що всі камери переповнені. Щойно по 10-12 днях дістали ми до камери кілька сінників та мітлу і з того дня спали вже на соломі та замітали камеру бодай двічі денно. Інша річ, що насікомі, зокрема блощиці, жерли найбільше тих, що спали на деревяній причі.

Хоч харч, що його ми діставали, був недостатній, а хліб гливкий, ніхто з цього приводу не нарікав. Гірше почувались налогові курці, що, не маючи від кількох днів того наркотика в устах, переживали справжні муки і накидались жадно на кожного новоприбулого за тютюном. Десь по двох тижнях дозволено нам усім написати до своїх найближчих у справі передачі. Ми дістали дрібні кусники паперу і на прохання товаришів недолі виписав я майже кожному з них ті предмети, що їх вони бажали дістати з дому. Писав я очевидно по українськи. Ті карточки зібрав дижурний сторож і незабаром дехто з вязнів дістав до камери посилку з дому.

Як по інших тюрмах, так і тут вязнів водили двічі денно на сторону. І сталось раз так, що через помилку чи неувагу наших сторожів помішано підчас того виходу дві камери, і ми в крайнє брудних убікаціях зустріли людей з іншої камери. Тоді я встиг обмінятися кількома словами з довголітнім головою УНДО, пок. д-ром Дмитром Левицьким, з пок. Гр. Тершаківцем, що обидва погибли пізніше в большевицьких руках, та з польським соціялістичним діячем і редактором Скаляком. А наш Костюк, старий кримінальник, встиг за тих кілька хвилин біганини й метушні наших сторожів порозумітися в якійсь важній справі зі своїм братом, який сидів десь у дальшій камері на тому самому коридорі, і був з тої розмови через двері дуже вдоволений.

Тоді ж почув я, що в одній з камер перебуває 80-літній президент д-р Кость Левицький разом з посадником Львова д-ром Островським; останній напередодні зайняття Львова червоною армією видав ще за своїм підписом зазив до населення столиці краю, в якому закликав його до спокою і запевняв, що він хоче ділити з ним його долю, тому залишиться на місці. Той заклик появився, вперше за 20 літ існування Польщі, в мовах українській і польській, при чому українська мова була навіть на першому місці. Д-р Островський додержав слова і не втік, як інші польські достойники. І попав він зараз у перших днях в руки НКВД, яке робило йому подібні закиди, як іншим визначним полякам: що він залишився у Львові з розмислом на те, щоб приготовляти повстання проти сов. влади.

За ввесь час мого побуту у львівській вязниці не мали ми ні одного хочби 10 хвилинного виходу на подвіря («прогульки») і, розуміється, всі ми позаростали, як оті розбійники з казки. Як я вже згадував, насікомі (воші і блощищі) в запущеній ще мабуть з польських часів тюрмі кусали нас немилосердно, а до того наслідком холодних і слітних днів у нас зявились тисячі-тисячі мух, яких ми не могли ніяк вибити. Все те, у звязку з наигою важкою ситуацією, не тільки боліло, але й пекло. В останніх днях замовк і Кушнір, що нидів на наших очах. Його після візити в камері якогось лікаря-жида і санітарки-жидівки, які зжахнулись, побачивши, в якому стані всі ми, забрали нарешті до тюремної лікарні, де він незабаром і помер.

В такій самій ситуації перебували й інші вязні з тюрми при вул. Сапіги-Лонцького. Через дрібні отвори у віконечку в дверях ми відкрили різних людей, переважно передових львовян, що мучились по інших камерах. Ми довідалися від перекинутого з сусідньої камери до нас студента, що там, користуючись «привілеєм», сплять поруч себе на одній причі посол Володимир Целевич і відомий у цілій Польщі фабрикант горілок Бачевський (кол. Бачес), тоді коли всі інші вязні сплять на долівці. Ми знали, що в одній з камер під нами перебував проф. Стан. Ґрабський, і там же сидів жидівський сіоністичний посол зі Львова Айзенштайн. Деякі співвязні поляки в нашій камері, не звертаючи уваги на жидівського троцкіста Барана, обурювалися голосно, що тюрма заповнена поляками й українцями, а на лікарство є, мовляв, і один чи два жиди. На такі уваги Баран, інтелігентний і широко очитаний ремісник з Жовківського передмістя Львова, не реагував, може тому, що це була правда. Від віцестарости Кусьнєжа з Дрогобича довідався я дещо про відносини в тому промисловому осередку. Я почув, що з тамошніх українських провідників большевики заарештували в першу чергу двох адвокатів (одного члена УНДО, другого з Фронту Національної Єдности) та що адв. д-р Степан Витвицький встиг своєчасно виїхати за Сян.

Господарський директор Наукового Закладу ім. Оссолінських у Львові Лєвак, про якого я вже згадував, прибув до нас з волі дещо пізніше і його скатовано вже при першому переслуханий Йому закидали, що він помагав до втечі за кордон старшинам польської армії, чи навіть її організував. Два такі старшини, зловлені на Підкарпатті, його «всипали», і того старшого, сивого мужчину посіпаки-слідчі розтягнули на долівці поміж двома кріслами так, що голову впхали під одно крісло, а ноги під друге, після чого стягнули з нього штани і стали бити палками. Масакрували його так довго, аж він утратив притомність. Хотіли в той спосіб видобути з нього виявлення інших спільників чи цілої організації, що займалася переводженням польських старшин і підстаршин на Мадярщину. До нашої камери