Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Але ж ти не пройдеш, ти знаєш це! Так навіщо бавити себе марними надіями?!

— Але якщо я не спробую також буду потім довго себе картати. Ще й Олесю ображу, а вона за мене турбується.

— А хіба ти їй щось обіцяла?! Це її не має стосуватися!

— Як це не має?! Я б непокоїлась за неї, якби розуміла, що та чинить не правильно.

— То хіба ж ти робиш щось хибне? Ти здорово оцінуєш свої шанси, от і все.

— Переконала. Не піду!

— От і молодець.»

По дорозі додому Олеся сварила подругу, хоча і розуміла, що та зараз переживає не найкращі свої часи. Колись така жвава та галаслива, повна протилежність їй самій, подруга після смерті бабусі зовсім змінилася. І хоча Олеся ніколи не бачила Терезу плачучою чи щоб та скаржилась, вона розуміла, як не легко їй зараз. Уляна була онучці за маму. З матір’ю в неї стосунки не клеїлись ніколи, проте бабуся душі не чаяла в Терезі. Завжди бавила її, грала з нею, розповідала чудернацькі казки. Краще б не розповідала: після її смерті Тереза відчайдушно намагається знайти у них щось, що оживило б для неї бабусю. Але ж це не можливо! Бідна Тереза…

Тереза так і не прийшла до подруги. Весь день провела у танцювальному залі. Лише там вона завжди забувала про усі проблеми та печалі і могла повністю віддатися танцю. Хоча зараз навіть там усе їй нагадувало про бабусю: це ж бо вона привела п’ятирічну онуку в студію.

«Бабуся була б щаслива якби я спробувала…» Раптова думка змусила Терезу зупинися. А чи правильно вона чинить ось так зразу, опускаючи руки. Бабуся ж її вчила ніколи не здаватися, слідувати своїй мрії до останнього.

Переборовши страх поразки та почуття провини перед Олесею, Тереза пішла до подруги. Дивним чином її ранкове тверде рішення не піддаватися спокусі почало згасати, доки не розсіялось як вранішній туман.

Олеся саме поралася на грядці біля своїх квітів. Вона мала золоті руки, і завжди вміла змусити цвісти троянди та жоржини чи то на грядці, чи то на підвіконні.

Тереза постукала у двері — їй не відкрили. Вона вже думала повертатися, вбачиш у тому знак: не варто намагатися брати участь у конкурсі, та все ж вирішила зайти до квітника. Як і гадалось, Тереза опинилась там.

— Привіт, Олесю… — ніяково мовила подруга і зіткнулась з стіною мовчання.

— Знаю: ти ображаєшся і це правильно… Я поводилась по-дурному та по-свинськи…

— Ти права.

— Але ж ти не будеш ображатися на мене, ти завжди була вища цього…

— Так. Тому що я не дитина, на відміну від декого.

— Вибач мене…

— Я не ображалась на тебе. Ти не мені шкодиш, а собі.

— Я вирішила спробувати і без твоєї допомоги, а головне — підтримки я не впораюсь.

— Звісно без мене тобі буде важко.

— Атож… То що, пробачаєш?

— Ой, щоб ти без мене робила, — Олеся розсміялась і обійняла подругу, — одна умова — ми йдемо знімати танець прямо зараз.

— Я згодна. Треба швидше покінчити з цим, поки я не передумала. Ти ж знаєш, яка я нестабільна.

На Відьминій Горі є поляна. Зараз вона вже встигла народити траву, тому красується свіжим соковито-зеленим покривом. Підвечірнє небо грало всіма відтінками фіолетового, ніби кожен клаптик неба прагнув перевершити інший глибиною та густиною кольору. Там, де небо цілувалося з землею, хмари паморочились ніжно-рожевим, такий колір можна побачити лише на небі чи на вустах закоханої дівчини.

Тереза була в у напівпрозорому білому платті, який так підкреслював її лялькову фігуру, розсип каштанового волосся оберігав її плечі від вечірньої прохолоди. Олеся увімкнула камеру і тут почалося чародійство.

Неймовірно, але у житті така розгублена дещо недоладна, Тереза у танці перетворювалася на дивного птаха, який облітає цю землю, наче в останнє, і спрямовує свій політ кудись туди, за хмари, до зірок.

Тереза витанцьовувала па на горизонті. Тут слово танцювала навіть є не зовсім доречним, скоріше — пролітала. Вона летіла понад землею, ледь-ледь торкаючи кінчиками пальців трави, цей дотик зі світом ніби лякав її і вона злітала все вище і вище…і вище… Подібно вогняним язикам, котрі намагаються поширитися на всю планету, заполонити більше простору, амплітуда її танцю збільшувалась, вона захопила ним усю широчінь так, що стало важко дихати. Танець наелектризував повітря, воно б спалахнула від єдиної іскри.

Вона кружляла як сніг, що спадає на примружені вій. У вальсі зі Всесвітом вона кружляла по серпику місяця, мовби по лезу. Стрибком вона возносилась до богів, та земне тяжіння щораз змушувало її повертатись. Танець дарував їй можливість на секунду вирватися з атмосфери людства, вийти за грані законів фізики, які проте знову і знову перемагали її. Це було змагання в якому вона