Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

роблю! Роблю я те, що може продовжити час на боротьбу Золотим Драконам, молодий чоловіче! Намагаюсь зібрати останні залишки озерної води, поки вони повністю не пішли у землю. Зібрав декілька крапель, а зараз намагаюся знайти ще. Ось що я тут роблю! Рятую Золотих Драконів!

— Дайте мені, я більш підходящий для цієї ролі, — ласкаво запропонував допомогу Франк.

— Нарешті! Я вже втомився чекати, коли ти запропонуєш! Святі Дракони, що за покоління, що за генерація… Звіть мене Наймудріший.

— Франко, — представився юнак, — а це людина, її звати Уляна.

— Звідки ж тут з’явитися людині, — задумливо протягнув Вакерліс.

— Сама не знаю. Може ви допоможете мені повернутися?

— Ні, люба, ти тут не спроста. У цьому світі нічого просто так не трапляється. Ти зможеш повернутися лише, коли цього забажає Всесвіт.

У цей час Франко марно намагався віднайти ознаки озера у пустельному камені. Лише де-не-де йому траплялося щастя назбирати малюсінькі краплини, що безстрашно, наперекір усьому, залишилися в ущелинах, аби зберегти Золотих Драконів.

Простір навколо Уляни почав плести, пішов брижами.

— Бачу, не надовго ти до нас у гості заблукала, — задумливо мовив Вакерліс. Цей старигань завжди говорив, ніби до себе. Бормочучи задумливо, підбираючи слова, наче повсякчас силувався згадати щось важливе.

— Думаю, Франк тобі вже розповів, що у нашому світі почалась війна? Франк, що за дурне ім’я… Де ти його лише знайшов… — Уляна з Франком посміхнулись, але промовчали, — …аби вижити, Золотим Драконам треба заволодіти нафтою та газом. Це неможливо, адже піти війною на Червоних братів у нас зараз не вистачить сил та й Золоті Дракони ніколи не воюватимуть. Наймудріші та найстаріші Дракони охороняють двері у інші світи та енергетичну стабільність на Землі. І я колись був серед них, та через Знайти доки не пізно. Тримай камінь, — Наймудріший силоміць тиснув у руку дівчині дивної краси смарагд з зоряним небом вік прийшов у Анему помирати. Цих Драконів чотири. Живуть вони у печерах на чотирьох сторонах планети. Лише у одного з них є знання, котрі допоможуть Золотим Драконам не зникнути назавжди. Ти маєш знайти їх. усередині, — він кличе Драконів і людей. З ним ти знатимеш, що робити. Ти, мабуть, думаєш: «що цей старигань хоче від мене. У мене немає часу на ці дурниці». Ви, люди, завжди були егоїстами…» Але якщо ти опинилася тут, значить прийшов цьому час, значить це не даремно. Без Драконів, і людство згасне!

Уляна знову падала у просторі. Слова Наймудрішого долинали до неї крізь туман: слова завжди знаходять свого адресата, хай навіть для цього слід подолати час, простір, космос. Нарешті вона на березі з Романом. Невже це все було справді? Ні, маячня якась, мабуть, привиділось.

— Який прекрасний камінь, — здивовано мовив Руслан, підіймаючи з ще гарячого, від денного сонця, каміння незвичайний камінь смарагдового відтінку формою з коло.

— Чорт би тебе узяв, Уляно, ти розкажеш нарешті, що тебе так налякало!?

А може і справді було…

ГЛАВА 9

Субота виявилась сонячною. У вікно Олесі, що знаходилось на даху, до якого вела абрикосова гілка зухвало та уперто хтось ломився. Олеся, розбуджена цим вовтуженням, знехотя попленталась до вікна. Чомусь її такий не звичайний початок дня абсолютно не стривожив, чи просто вона не до кінця вирвалась з обіймів Морфею.

Незваним ранковим гостем виявилась білка. Руді нахаби часто стрибають у на їхньому подвір’ї, проте сьогоднішня зухвалиця — перша, хто наважився вриватися до будинку. І хоча Олеся ніколи не горіла палкою любов’ю до цих, та і, чесно кажучи, до яких-небудь інших тварин, вона з усмішкою відкрила вікно і впустила пухнасту до кімнати. Та у вдячність навіть дозволила потискати себе. Олеся принесла горішків, які білка миттю схопила і так само раптово, як і з’явилася, зникла геть, очевидно: щоб не забрали смачні дарунки.

Олесин добрий гумор легко пояснювався: білка, нагадала їй того рудого парубка, до будинку якого вони з Терезою нещодавно так безпардонно вдерлися. Проте, якщо тоді вона перебувала у ролі того, хто наважився потривожити спокій господарів, сьогодні вона опинилась на іншому боці події. Олеся прийшла до висновку, що це не так вже й не приємно як вона гадала. Насправді ж білка воскресила у пам’яті не забуту пригоду, а думку, з якою дівчина вчора заснула, а перед цим прокинулась. Так, цей юнак, як на диво, запав їй у душу. Чудно, такого ж ніколи не траплялося раніше…

Наближався час, коли дівчата домовились зустрітися. «Ну і дурна ця Тереза. Доля прямо у руки їй дає такий шанс, просто встань і візьми. Вона ж пручається, не вірить у свої сили. Сірість сама проб’ється, таланту ж потрібна допомога…»

О третій Олеся з бойовим настроєм стояла на Відьминій Горі. Насправді, гора — це сильно гучно сказано. Невеликий пагорб, на узбіччі міста, який завжди приваблював мрійників, закоханих та просто парочки, був лишень піщаним териконом, яких у цій місцевості повно. І хоча до сильних сторін Терези ніколи не можна було віднести пунктуальність, прочекавши більше двадцяти хвилин Олеся зрозуміла, що подруга не прийде.

— «Може все ж таки спробувати? Все одно я не пройду до наступного туру, але якщо відправлю заявку нічого