Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

ледве не навшпиньках. Мати тонко всміхнулася, і мені раптом стало жаль її. Між нами завжди панувала золота неподільність, яка гріє душу: ми любили її, а вона нас. Ми в цьому крихітному будиночку під трьома дубами живемо вже довго.

Але тепер ніч, темрява застеляє вікна, за тими вікнами тривожно шелестять дуби, і в цьому світику, який складаємо ми втрьох, поселилося щось четверте. Може, це й примусило матір заговорити.

— То де це ти був?

Брат не відповів. Скинув окуляри й протирав їх хусточкою. Від того очі його змаліли і часто покліпували. Мені захотілося покинути їх — матір і брата, податися звідси геть. До того солодкого, але й тривожного шелесту листя, в неозору й густу темряву.

— Тебе питають?

— А тобі не все одно? — раптом відрубав брат, і материне обличчя збагровіло. Стояла, облита жовтим світлом, якраз під лампочкою.

— Може, з якоюсь компанією зв’язався?

Слова ці — як посвист батога. Вони несправедливі, і про це знаємо ми всі. Адже ніякої «компанії» нема. Ніякої «компанії» бути не може, і це очевидно. Брат натяг окуляри.

— Був у парку,— сказав він.— Дививсь кіно на естраді. Про Африку...

І вона заспокоїлася: їй хотілося заспокоїтися, захотілося, щоб Микола й справді дивився те кіно про Африку. Про те, чого не існує. Адже що таке Африка тут, у цій хатчині під трьома дубами? Що таке той дивоглядний світ, коли над головою шепче й шепче тривожне листя, коли вітер налітає на трьох велетнів, а вони надто могутні?! Так, він біжить геть, безсилий, але задоволений; йому може здатися, що він здолав їх, адже так тривожно шелестять услід! Він летить собі, наївний і молодий, а дуби шепочуть невмовкно. Схиляються над старим дахом — вони ж бо не один десяток років скидали на нього листя.

4

Наступного дня під вечір я сидів на лавці під дубами. Любив отак побути: переді мною річка, горби, стежки, по яких ідуть люди, дощатий міст через Тетерів, а праворуч інший, великий — через Кам’янку. По тому великому котяться, як заводні, автомобілі, один за одним, виграють деками кабін, а по цьому, дощатому, ідуть рибалки та пляжники. Або й закохані, котрим запраглося самоти,— її вони знайдуть на тих вічних горбах із стежками, і то, скільки заманеться. Переді мною гребля через Кам’янку зі шлюзом по той бік. Через шлюз перекинуто залізну балку, і вона вже років з десять служить кладкою. Ліворуч — заросла яскраво-зеленою травою галявина, по якій ганяють м’яча хлопчаки. Недавно ганяли м’яча й ми, але це вже в минулому. Тепер це роблять інші.

Сонце хилиться на захід, сьогодні ані хмарини, немає й вітру — дуби в мене над головою мовчать. Брат десь подався, як це траплялося останнім часом, а я чекаю — там, біля греблі, має з’явитися материна постать. Вона повертається цим шляхом з роботи, і я люблю її зустрічати: материні очі грають тоді золотими вогниками, а в руці в неї напхом напхана авоська. Ті вогники ніколи не гаснуть, і коли вони є, я знаю: мати вмиротворена.

Ну от і вона, втомлена й повільна. В руці незмінна авоська, накладена капустою, огірками, помідорами і якимись пакунками; мати йде, як завжди, і, як завжди, я зустрічаю її. Дуби анішелеснуть, і я покидаю їх, щоб допомогти матері.

Вона переходить кладку, від тягаря в неї схилене плече, я біжу через галявину, облитий вечірнім сонцем, до облитої вечірнім сонцем найріднішої мені людини. Ми зустрічаємося з нею посеред греблі, я зазираю їй в очі — хочеться побачити мені золоті вогники. Навколо ще багато сонця, пахне вода, кричать хлопчаки, я забираю в неї авоську, але сьогодні вона не подивилася на мене. Сьогодні вона сіра й стара, а в очах у неї лід.

— Микола вдома?— питає, а я знову зазираю їй у вічі. В неї дивні очі — темні, як ніч, в них я й бачу ніч. Вона начебто не примічає ні сонця, ні мене — сіра, як стежка у траві! Нарешті наші погляди зустрічаються.

— Чого ти?

Я мовчу. Йду поруч і тягну важкезну сітку. Звичайно люблю розбирати, що в неї напхано, але не сьогодні... Сьогодні я виконую повинність — цей погляд і сіре обличчя все-таки нанесли мені в душу смутку. Мати йде поруч, і я чую її віддих.

Ми заходимо у хвіртку. Спокійно і величаво стоять дуби, під ними — порожня лавка, і мати дивиться на ту лавку.

— Давай сядемо, — пропонує вона.

Втомлено сідає, я примощуюся поруч, ставлячи сітку між колін. Ми дивимося на той-таки краєвид: два мости, дві річки, горби над річкою, три величезні дупласті верби на острові, хлопчаки ганяють на галявині м’яча, троє човнів, що наче позамерзали на рівній і нерушній гладіні. Тут добре й спокійно, і ми п’ємо цей спокій і цю красу.

— То що,— раптом чую я твердий і трохи штучний материн голос,— Микола вже когось підчепив?

Я насторожуюся. Все знову йде на старе. Повільно гасне й руйнується вечір; сьогодні мені найменше хочеться цих пристрастей і цих розмов; але навколо гасне й руйнується вечір; сьогодні я був умиротворений і хочу миру; мати ж повертається до мене й чекає на відповідь; в мені самому вже руйнується вечір; мати навіть хоче зловити мій погляд — жалію я цей вечір, як і її та й самого себе.

Дивлюся на ті краєвиди, треба сказати, чудові і навіть пречудові, але вони не зворушують мене. Помирає вечір, помирає і мій настрій, і лише тривога, яка