Алессандро Кампі - Муссоліні

in patria. I fascisti nell’Italia repubblicana, Parma, 1995.

41 AA.VV., Mussolini nel centenario della nascita, Roma, 1986, p. 167.

42 Там само, p. 157.

43 Там само, p. 108.

44 «La Stampa», 1° aprile 1994.

45 Див. інтерв’ю для F. Guiglia, Fini? E più facile andare d’accordo con Berlusconi, in «il Giornale», 22 giugno 1999.

46 G. Bottai, Vent’anni e un giorno (24 luglio 1943), Milano, 1949, p. 26.

47 U. Ojetti, Cose viste. 1921–1923, Milano, 1940, vol. I, p. 21.

48 A. De Ambris, Mussolini. La leggenda e l’uomo, in R. De Felice (ред.), Benito Mussolini. Quattro testimonianze, Firenze, 1976, p. 4.

49 Див., наприклад, L. Barzini, Gli italiani (1964), Milano, 1998, pp. 204-212.

50 G. De Luna, Benito Mussolini, in B. Bongiovanni e N. Tranfaglia (ред.), Dizionario storico dell’ltalia unita, Roma-Bari, 1996, p. 640.

51 A. Beltramelli, L’uomo nuovo (Benito Mussolini) (1923), Milano, 1933, p. 84.

52 M. Sarfatti, Dux (1926), Milano, 1982, p. 73.

53 C. Delcroix, Un uomo e un popolo, Firenze, 1928, p. 65.

54 A. Balabanoff, Il traditore (1942), Roma, 1973, p. 30.

55 Див. M. Baioni, Predappio, in M. Isnenghi (ред.), I luoghi della memoria. Simboli e miti dell’Italia unita, Roma – Bari, 1996, p. 503.

56 Див. M. Rygier, Mussolini informatore della polizia francese o le ragioni occulte della sua «conversione», in De Felice (ред.), Benito Mussolini, cit., pp. 187-200.

57 A.M. Imbriani, Gli italiani e il Duce. Il mito e l’immagine di Mussolini negli ultimi anni del fascismo (1938-1943), Napoli, 1992, p. 186.

58 Там само, pp. 186-187.

59 Огляд антифашистської літератури, присвяченої Муссоліні, див. у C. Ceccuti, Mussolini nel giudizio dei primi antifascisti. 1921–1925, Firenze, 1983.

60 L. Sturzo, Italia e fascismo (1926), Bologna, 1965, p. 108.

61 «Ordine nuovo», 1° settembre 1924.

62 De Ambris, Mussolini, cit., p. 77.

63 Там само, p. 79.

64 Див. P. Valera, Mussolini (1924), Milano, 1975.

65 C. Rosselli, Socialismo liberale (1930), Roma-Firenze-Milano, 1945, p. 51.

66 Див. Berneri, Mussolini grande attore, cit., p. 79.

67 Див. De Felice (ред.), Benito Mussolini, cit., pp. XIII-XIV.

68 B. Croce, Quando l’Italia era tagliata in due, Bari, 1948, p. 38.

69 Див. C.E. Gadda, Eros e Priapo (Da furore a cenere) (1967), Milano, 1995.

70 Див. S. Luzzato, II corpo del duce. Un cadavere tra immaginazione, storia e memoria, Torino, 1998, pp. 132-133.

71 Див. L. Passerini, Mussolini immaginario. Storia di una biografia 1915–1939, Roma – Bari, 1983.

72 Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIV, pp. 139-192.

73 R. De Felice, Rosso e Nero, ред. P. Chessa, Milano, 1995, p. 135.

74 Див. I. Montanelli, Con i romanzi sulla borsa del Duce è ora di finirla, in «Corriere della Sera», 14 luglio 1999. У цьому контексті згадка про Монтанеллі зовсім невипадкова і не викликає сумнівів. Це факт: його вплив на суспільну думку італійців щодо оцінки Муссоліні та фашизму був, мабуть, сильнішим за вплив будь-якого дослідника або сучасного італійського історика. Його невтомна публіцистична активність, починаючи з «Il buonuomo Mussolini» («Добра людина Муссоліні»), Мілан, 1947, і закінчуючи щоденним діалогом з читачами у «Corriere della Sera», а про численні томи історичної аргументації та безліч журналістських праць годі й казати, найкращим чином (на наш погляд) підсумовує та ілюструє тривожну й часто оманливу пам’ять про Муссоліні та фашизм, яку італійці випестили в собі та завдяки якій після Другої світової війни вони часто віддавали перевагу творам моралістичного та ліквідаційного штибу або «солодкій» романічній літературі – перший напрям подекуди не позбувся духу догідливості та проявів ностальгії, продиктованих причинами біографічного та вікового характеру, тоді як другий зосередився на особистості й прагнув уникати ідеології. Скептично-історична історіографія Монтанеллі і, зокрема, його аналіз Муссоліні та фашизму – це блискуча суміш анекдотів і загальних історіографічних штампів, збагачена саркастичним антиітальянізмом у «фірмовому» преццолінівському стилі, – все це, мабуть, заслуговує на більш глибоке вивчення з огляду на вплив, який справляла його діяльність на думки та почуття італійців після Другої світової війни, адже його роботи певною мірою є відбитком цих думок і почуттів.

Частина друга. Італійський фатум?
«Людина долі» 

Постать Муссоліні та його зв’язок з історією Італії осяяні ореолом вищого призначення й історичної невідворотності. Фаталізм – це спільний елемент, яким оперувала як література, присвячена засновнику фашизму, так і народна пам’ять про нього. Його життя немов ішло за якимось неминучим історичним сценарієм, що сповнював конкретикою долю, якої не змогли уникнути ані дуче, ані італійці.

Можна навести цілу купу прикладів фаталістичного підходу. На думку біографів, життя Муссоліні сповнене подій вищого порядку, характерних для особистості, чиє призначення – глибоко і безповоротно вплинути на національну історію. Одна з найбільш симптоматичних «ознак долі» датується 1899 роком, коли поет Джозуе Кардуччі відвідав коледж-інтернат у Форлімпополі, яким керував його брат Вальфредо, – на той час Муссоліні був вихованцем закладу. Однокласник дуче Ріно Алессі часто згадував цей епізод: 

Одного разу до інтернату завітав [...] Джозуе, божество та кумир всіх вихованців, зокрема Муссоліні. [...] Він оглянув кожного з учнів і висловився: «Чесні обличчя». Потім розвернувся до брата та запитав: «Хто з них той галасливий учень?»

Тим галасливим учнем,