Рей Бредбері - Пограймося в отруту!

стоячи з піднесеними руками. — Вони мертві, їм нікуди податися, їм немає чиїх порад слухати. Отже, так вони й існують, і нічого до них не стосується, і нічого їх не турбує, таємні вони й заховані під землею у наповненому водостоці. Вони торкаються своїх рук і губ, коли потрапляють у резервуар водостоку під перехрестям, коли їх туди приносить приплив. А вже потім пізніше… — Анна розвела руки, — можливо, вони подорожують разом, рука в руці, погойдуючись на хвильках, пливуть попід усіма вулицями, виконуючи шалені вертикальні танці, коли їх підхоплюють несподівані водоверті.

Вона крутила руками, поки проливний дощ тарабанив у шибки.

— І так вони линуть до моря, через усе місто, минаючи один резервуар за другим, вулицю за вулицею. Дженесі-авеню, Креншо, Едмонд-Плейс, Вошинґтон, Мотор-Сіті, Оушн-Сайд і нарешті океан. Вони мандрують туди, де їх манить за собою вода, повсякчас під землею, а потім вертаються до головного стоку і пливуть назад у місто, під десятком тютюнових крамничок та чотирма десятками алкогольних магазинів та ще шістьма бакаліями, десятьма кінотеатрами, залізничним переїздом, Автострадою номер 101, пропливають під тупотінням ніг тридцяти тисяч людей, котрі навіть не замислюються про водостоки.

Голос Анни кудись помандрував, замріявся і знову стих.

— А потім — минає день, і гроза відходить вулицею геть. Дощ припиняється. Закінчується його сезон. У тунелях спершу крапотить, а після — мовчок. Відплив. — Здавалося, Анна розчарована й сумна. — Річка тече до океану. Чоловік і жінка відчувають, як вода їх неквапом опускає на підлогу. Вони спиняються.

Анна поклала шерехаті руки на коліна, не зводячи з них скрушного погляду.

— Життя покидає їхні ноги разом із водою, яка поклала їх пліч-о-пліч і тепер зникає із сухих тунелів. Отак вони й спочивають. Угорі, на білому світі, вигулькує сонце. А вони покояться у темряві, сплять до наступного разу. До наступного дощу.

Її руки лежали на колінах відкритими долонями догори.

— Хороший чоловік. Хороша жінка, — пробурмотіла вона, відтак похилила голову і міцно заплющила очі.

Раптом Анна випросталася і пропекла поглядом сестру.

— Ти знаєш, хто цей чоловік? — гірко прокричала вона.

Джульєтта нічого не відповіла; п’ять останніх хвилин вона просто приголомшено спостерігала з перекривленим ротом та блідими вустами. Анна ледь не верещала:

— Той чоловік — це Френк. От хто! А жінка — я!

— Анно!

— Так, це Френк, там унизу.

— Але Френка вже немає багато років. І він точно не там унизу, Анно!

Тепер Анна говорила ні до кого конкретно і до всіх водночас: до Джульєтти, до вікна, до стіни, до вулиці.

— Сердешний Френку! — голосила вона. — Я знаю, що він рушив туди. Ніде не було йому місця на цьому світі. Мати зіпсувала його! Він побачив водостік і зрозумів, як там потаємно і добре. Ох, сердешний Френку. Бідна Анна, бідна я, з самою сестрою лишитися. Ох, Джулі, чому я не трималася за Френка, поки він був тут? Чому я не змагалася за нього з його матір’ю?

— Припини, негайно, чуєш, люба?!

Анна впала вниз, у закут біля вікна, тримаючись за нього однією рукою, і тихо розридалася. Через кілька хвилин вона почула, як до неї звернулася сестра:

— Ти закінчила?

— Що?

— Якщо закінчила, поможи мені з оцим. А то я до кінця світу не справлюся.

— Що ти хочеш, щоб я робила, — зітхнувши, підняла голову Анна і сковзнула до Джульєтти.

— Це і це, — показала та їй.

— Гаразд. — Анна забрала шитво і сіла з ним біля вікна, дивлячись на дощ, рухаючи руками з голкою та ниткою, та при цьому не випускала з уваги, наскільки темна вулиця, та й кімната, наскільки складно роздивитися зараз кругле металеве кружало водостоку. Зараз, чорного-пречорного пізнього полудня, там тільки блищали та мерехтіли опівнічні вогники. Небо розколювалося павутинням блискавок.

Минуло півночі. Джульєтта, знявши окуляри, куняла в кріслі у протилежному кінці кімнати і, поклавши їх поруч зі своїм шитвом, на мить відкинула голову та задрімала. Секунд за тридцять вона почула, як люто грюкнули, відкриваючись, двері, почула, як залетів досередини вітер, як східцями протупотіли ноги та вискочили на задній двір.

— Що таке? — скрикнула, підводячись та намагаючись намацати окуляри, Джульєтта. — Хто там? Анно, хтось заходив у дім? — Вона витріщилася на порожнє місце біля вікна, де до того спочивала Анна.

— Анно! — загукала Джульєтта, скочила на ноги та побігла в коридор.

Передні двері стояли настіж відчинені, і дощ мжичив у них дрібним туманом.

— Вона відлучилася тільки на хвилину, — заспокоювала себе Джульєтта, стоячи на порозі та намагаючись роздивитися хоч щось у вологому мороці. — Скоро повернеться. Хіба ж бо ти не повернешся додому, серденько моє, Анно? Анно, відповідай мені, негайно вертай назад! Чуєш, сестро?

Знадвору піднялося віко водостоку і знову впало на дорогу.

А дощ шепотів на вулиці і лився на закритий люк увесь залишок ночі.

Бажання

Сніг із шерхотом торкнувся холодного вікна.

Великий будинок проскрипів під поривом вітру, що взявся бозна-звідки.

— Що? — запитав я.

— Я нічого не казав. — Чарлі Сіммонс, сидячи позаду мене біля каміна, тихо струснув попкорн у великому металевому решеті: — Жодного слова.

— Чорт забирай, Чарлі, я чув, як ти…

Приголомшений, я спостерігав за тим, як на далекі вулиці і порожні поля падає сніг. Ніченька саме годилася для блідих привидів, які зазирають у вікна, а тоді зникають.

— Тобі примарилось, — сказав Чарлі.

А чи примарилося, подумав я. Чи є у природи голоси? Чи існує мова ночі, часу, снігу? Що відбувається між тамтешньою, вуличною темрявою, і моєю тутешньою душею?

Бо там, у сутінках, не освітлена ні Місяцем, ні ліхтарями, здавалося, незримо приземляється ціла голубина цивілізація.

І чи це сніг м’яко шепотів там, на вулиці, чи це минуле, нагромаджене за купу літ, і бажання, і розчарування спочатку кинулись у паніку, щоби зрештою заговорити?

— Господи, Чарлі. Я можу заприсягтися, що чув, як ти щойно сказав…

— Що сказав?

— Ти сказав: «Загадай бажання».

— Я?

Коли у мене за спиною пролунав його сміх, я навіть не обернувся. Я продовжував дивитися на снігопад, а поміж тим сказав йому те, що мав сказати…

— Ти сказав: «Це особлива, прекрасна, дивовижна ніч. Тому загадай своє найкраще, найзаповітніше, найдивніше бажання, бажання всього свого життя, що йтиме із найглибших глибин твого серця. І воно здійсниться». Ось що я почув від тебе.

— Ні. — Я побачив з відображення у дзеркалі, як він похитав головою. — Але, Томе, ти вже півгодини стоїш там, замилуваний снігопадом. У каміні горить вогонь. Бажання не здійснюються, Томе. Але, — і тут він затнувся, а за мить здивовано