Урсула К. Ле Гуїн - Останній берег

запитань, чаклун говорив незвично хрипким голосом, а його очі, здавалося, дивилися крізь співрозмовника. Щоправда, це зовсім не применшувало захоплення, з яким хлопець ставився до мага, але тепер щира приязнь поєднувалася з шанобливим острахом. Мабуть, Яструб відчув це, бо тієї туманної ночі, коли їхній човен дрейфував біля берегів острова Ваторт, чаклун раптом завів мову про себе і про те, що його тривожить.

— Завтра ми знову будемо серед людей. А мені зовсім цього не хочеться, — зітхнув він. — Я повсякчас намагався уявити себе вільним... Запевняв себе, що у світі все гаразд. Що я не Архімаг і навіть не чаклун. Що я лише Сокіл, простий гендляр із Теміри, котрий нікому нічого не винен і не має жодних особливих прав та обов'язків... — Він трохи помовчав, а тоді продовжив: — Арене, коли настане час робити вибір, намагайся зважувати кожен свій крок. Замолоду мені довелося вибирати, як жити: у відстороненому спогляданні чи у вирі постійної діяльності? Я вчепився за другу можливість, наче рак за палець. Але кожен твій вчинок, навіть дуже незначний, бере тебе в полон своїх наслідків і зв'язків, а відтак ти мусиш діяти знову і знову. Нагода перепочити від виснажливої доконечності життя випадає дуже рідко, — але тільки в такі хвилини, як-от зараз, можна дозволити собі просто жити і, зрештою, просто подумати над тим, хто ж ти насправді такий.

"Дивно, — губився у думках Арен, — як може така людина сумніватися в собі й у власному покликанні?" Досі юнак вважав, що вагання і непевність — то талан молодих, які ще нічого в житті не досягли.

Човен хитався серед неозорої крижаної пітьми.

— Ось за це я і люблю море, — пролунав у темряві Яструбів голос.

Арен розумів його, але власні думки юнака наввипередки мчали вперед і тільки вперед — до мети їхньої подорожі. Та оскільки Яструб нині був явно не проти поговорити, то Арен зрештою наважився запитати:

— Гадаєш, ми знайдемо в Ґорті те, що шукаємо?

Чоловік похитав головою: чи то заперечливо, чи то невпевнено.

— А може, це щось на кшталт пошесті? Якась моровиця, що спустошує острів за островом, нищить збіжжя, худобу і людські душі?

— Будь-яка пошесть чи моровиця — це, по суті, лише звичне коливання маятника Великої Рівноваги. Але зараз коїться щось зовсім інше — я відчуваю втручання злих сил. Ми інколи страждаємо від того, що Всесвіт намагається відновити порушену Рівновагу, але однаково не втрачаємо надії, не цураємося магії та не забуваємо слів Створення. Адже природа ніколи не повстає проти себе... Тож я певен, що зараз Рівновага не відновлюється, а навпаки — ще більше порушується. І на це здатна лише одна істота...

— Ти маєш на увазі людину? — напруженим голосом запитав Арен.

— Так, людей.

— Але чому?

— Через свою надмірну жагу життя.

— Життя? А хіба це погано — любити життя?

— Ні, в цьому немає нічого поганого. Але коли ми намагаємося здобути владу над життям — домагаючись безмежного багатства, цілковитої безпеки, особистого безсмертя — тоді природна жага стає захланністю. А коли така непогамовна жадоба поєднується з древніми знаннями, тоді у світ приходить Зло і, нищівним тягарем упавши на шальки всесвітніх терезів, порушує Велику Рівновагу.

Арен замислився над його словами.

— Отже, ти вважаєш, що ми шукаємо людину? — озвався врешті юнак.

— Так, людину і, до того ж, мага. Така моя думка.

— А я завжди вважав, і так мені пояснювали батько та вчителі, що мистецтво Високої Магії залежить від Великої Рівноваги, від всесвітнього ладу, і саме тому не може слугувати для втілення лихих намірів.

— Ну, це ще, як мовиться, вилами на воді писане, — гірко посміхнувся Яструб. — "Суперечки магів не мають меж". На будь-якому острові Земномор'я є ворожки, котрі промишляють лихими чарами, і чаклуни, котрі вдаються до магії, щоби розбагатіти. Але це, так би мовити, дріб'язок! Бо іноді йдеться про значно складніші речі... Приміром, Повелитель Вогню, котрий намагався перемогти темряву і назавжди зупинити у зеніті полудневе сонце, був видатним магом. Навіть Ерет-Акбе, і той навряд чи зміг би його здолати... Могутнім магом був і Той, хто занапастив Мореда. Перед ним ставали навколішки непереможні воїни і вожді. Цей чаклун прокляв Мореда, і це заклинання виявилося таким сильним, що навіть після смерті Мореда воно продовжувало діяти, і морська безодня поглинула острів Солею разом з усіма його мешканцями... Ті маги були людьми, котрі своєю великою силою і знаннями служили Злу. Саме Зло надихало і живило їхні душі... Власне кажучи, ніхто не знає, чи завжди магія, що служить Добру, перемагатиме Зло. Ми можемо тільки сподіватися на це.

Коли замість твердої упевненості тобі подають надію, завжди відчуваєш деяке розчарування. І Аренові раптом стало тоскно і незатишно у холодному піднебессі таких високих матерій.

— Здається, я тепер розумію, чому зло чинять лише люди, — сказав юнак. — Адже, порівняно з людьми, навіть акула невинна: вона вбиває, бо саме для цього створена.

— Тому-то ніщо в цілому світі не може протистояти людям. Зупинити людину, серце якої наповнене злом, може лише інша людина. У нашій ганьбі — джерело нашої слави. Тільки людський дух, споконвіків здатний творити зло, може знайти у собі силу, щоби здолати його.

— Ну а дракони? — запитав Арен. — Хіба вони не чинять зла? Хіба вони безвинні?

— Дракони! Дракони безжальні, захланні та підступні; вони не здатні на співчуття, у них не буває докорів сумління... Та чи є вони носіями зла? Хто я такий, аби судити їхні вчинки?.. Вони набагато мудріші за людей. Для нас вони наче мрії, Арене. Ми, люди, мріємо, вивчаємо магію, творимо добро і зло. А дракони не мріють, вони самі — сон, мрія. Їх не цікавлять Урочі Мистецтва, бо магія — то їхня сутність, основа їхнього буття. Дракони не діють, вони просто існують поза межами добра і зла.

— У Серілуні, — сказав Арен, — мені показували шкуру дракона Бар-Отха, вбитого Кеором, принцом Енладським, триста років тому. Відтоді у небі над Енладом ніхто не бачив жодного дракона. До речі, шкура Бар-Отха — важенна, наче з криці, і така велетенська, що нею, либонь, можна застелити Серілунську торговицю. А зуби у нього завдовжки з лікоть! І це при тому, що Бар-Отха був іще молодим драконом — так би мовити, недоростком...

— Здається, тобі