Агата Крісті - Таємниця індіанського острова

Ми заблудилися в густих чагарниках. І тоді я з кількома товаришами ушився, прихопивши залишки провіанту.

— Ви покинули своїх людей? — обурився генерал Макартур. — Прирекли їх на голодну смерть?

— Звичайно, цей вчинок не дуже личить білому господареві, але ж самозбереження — найперший обов'язок людини. До того ж тубільців не так лякає смерть, як нас, європейців.

Віра підвела голову й відверто глянула Ломбардові у вічі.

— І ви… ви… залишили їх помирати з голоду?

— Саме так — помирати, — одказав Ломбард і своїми сміхотливими очима теж подивився в вічі сполоханій дівчині.

— Якщо я не помиляюся… — замислено промовив Ентоні Марстон, — Джон і Люсі Комбес — це, мабуть, ті дітлахи, що їх я переїхав машиною десь поблизу Кембріджа. Страшенно не пощастило.

— Кому ж саме не пощастило — їм чи вам? — уїдливо поцікавився суддя Уоргрейв.

— Тоді я, звичайно, вважав, що мені; та ви, безперечно, маєте рацію — не пощастило, насамперед, їм. Хоч це був просто нещасний випадок. Вони вибігли на дорогу з якихось воріт прямо перед машиною. У мене на рік одібрали права. Дуже неприємна історія.

— Неприпустимо їхати з такою швидкістю, — схвильовано втрутився доктор Армстронг, — за це слід карати, і то — найсуворіше. Такі молодики, як ви, небезпечні для суспільства.

Ентоні знизав плечима:

— Але ж ми живемо в епоху надшвидкостей! Та, кінець кінцем, справа й не в швидкості, а в наших жахливих шляхах. Ними їхати лише ходою черепахи. — Він розшукав очима свій келих, підійшов до маленького столика з напоями й налив собі ще віскі із содовою. — В усякому разі, — кинув через плече, — я не винний у тому, що скоїлося. Просто нещасний випадок.

3

Роджерс нетерпляче тупцював на місці, раз у раз облизуючи язиком пересохлі губи.

— З вашого дозволу, панове, я теж хочу сказати кілька слів, — нарешті вимовив шанобливо.

— Гайда! — відгукнувся Ломбард.

Дворецький прокашлявся й знов облизав язиком пересохлі губи:

— Цей голос, панове, згадував про мене та місіс Роджерс, а також про міс Брейді. В усьому, що там було сказано, нема й краплини правди. Ми з дружиною працювали в міс Брейді аж до її скону. Вона згодила нас уже будучи хворою. А тієї ночі, панове, коли в неї розпочався приступ, знялася величезна буря. Телефон не працював, і ми не мали змоги викликати лікаря. Я пішки пішов до лікаря, але він дістався надто пізно. Ми все зробили, панове, щоб урятувати її. Ми служили їй вірою й правдою — це кожний ствердить. Та вона й не скаржилася на нас. Жодним словом!

Ломбард задумливо споглядав Роджерсове обличчя, що сіпалося, наче той хворів на тик.

— А після її смерті ви, певно, одержали невеличку спадщину? — бундючно, але співчутливо спитав Блор.

— Міс Брейді залишила нам спадщину як подяку за вірну службу. А чому б ні, хотів би я знати? — обурився Роджерс.

— Ну, а що можете ви сказати у своє виправдання, містере Блор? — запитав Ломбард. — Адже ваше ім'я було названо.

Блор почервонів.

— Ви натякаєте на справу Ландора? Це справа про пограбування Лондонського комерційного банку.

— Еге ж, еге ж, пам'ятаю цю справу, хоч не я головував на процесі, — заворушився в кріслі суддя Уоргрейв. — Ландора засудили на підставі ваших свідчень, Блоре. Адже ви тоді були офіцером поліції й провадили слідство, чи не так?

— Так, провадив, — погодився Блор.

— Ландор був засуджений на довічне ув'язнення й за рік помер на каторзі в Дартмурті. Він був кволий.

— Ландор злочинець, — сказав Блор. — Нічного сторожа цокнув — це ж доведено.

— Коли я не помиляюся, ви одержали подяку за вміле розслідування справи, — мовив Уоргрейв.

— Підвищення по службі, — похмуро бовкнув Блор. І додав несподівано тихо: — Я тільки виконував свій службовий обов'язок.

— Яка, одначе, підібралася компанія! — зареготав Ломбард. — Геть усі законослухняні й вірні своєму обов'язкові громадяни. За винятком мене, звичайно. Ну, а ви, докторе, що нам скажете ви? Накоїли щось по медичній лінії? Заборонена операція, га?

Емілі Брент огидливо глянула на Ломбарда й навіть трохи відсунулася від нього.

Доктор Армстронг відзначався винятковим самовладанням. Він тільки добродушно похитав головою:

— Мушу визнати, що я в збентеженні. Ім'я моєї, так би мовити, жертви не викликає у мене ніяких асоціацій. Яке тут згадувалося прізвище: Кліз? Клоуз? Я не пам'ятаю пацієнтки з таким прізвищем, та й узагалі не пам'ятаю випадку, щоби хтось із моїх пацієнтів умер з моєї вини. Для мене це абсолютно загадкова історія. Втім, багато часу збігло з тієї пори. Може, йдеться про якусь операцію в лікарні? На жаль, багато хворих звертається до нас занадто пізно. Пацієнт у такому випадку, природно, вмирає, а його рідня обвинувачує хірурга.

Він зітхнув і знову похитав головою.

«Я був тоді п'яний. П'яний як ніч… Оперував сп'яну, нерви нікудишні, руки тремтять. Безумовно, я вбив її. Бідолашній не пощастило. Загалом зробити таку операцію — дрібниця. Коли тверезий, звичайно. Ще добре, що існує така річ, як професійна таємниця. Медсестра все знала, проте тримала язик за зубами. Боже мій, як я тоді перелякався! Це примусило мене схаменутися, взяти себе в руки. Але ж он стільки років минуло, хто ж це міг доскіпатися?..»

4

У кімнаті знову настала тиша. Всі відверто або нишком поглядали на міс Брент. Минуло хвилини зо дві, доки вона зрозуміла причину мовчання. Тоді підвела брови, наморщила чоло й мовила:

— Ви чекаєте моїх зізнань? Мені нема чого сказати.

— Нема чого? — перепитав суддя.

— Так, нічого, — міцно стулила губи стара діва.

— Ви залишаєте за собою право на захисника? — ввічливо спитав суддя.

— Ні про якого захисника не може бути й мови, — відрубала міс Брент. — Я завжди діяла згідно з моєю совістю, з моїми переконаннями і не маю в чому собі докоряти.

У всіх витяглися фізіономії. Та Емілі Брент була не з тих, хто зважає на громадську думку. Вона сиділа так само струнко й непорушно, наче нічого не сталося.

Суддя відкашлявся:

— Ну що ж, розслідування доведеться на цьому припинити. А тепер, Роджерсе, скажіть, будь ласка, хто ще, опріч нас, вас і вашої дружини, перебуває тут на острові?

— Тут нікого більше немає, сер.

— Ви впевнені в цьому?

— Цілком.

— Я ніяк не зрозумію, — сказав Уоргрейв, — чому нашому невідомому господареві заманулося зібрати нас саме тут. Либонь, цю людину, хто б це не був, не можна вважати нормальною. Більше того — вона уявляється мені навіть небезпечною. Я вважаю, що найрозумнішим для нас було б чимшвидше залишити острів. Бажано, сьогодні ж увечері.

— Прошу пробачити, сер, — перепинив