Ян Віктор Бжехва - Академія пана Ляпки

До мене підійшов маленький чорний щуролов і якнайгречніше сказав:

— Дозволь відрекомендуватися. Моє ім'я Лорд.

— Дуже приємно,— відповів я.— Мене звати Адам Незгодка.

— Дивно мені,— сказав Лорд,— що люди не розуміють нашої мови, хоч вона зовсім проста. А ще я не раз замислювався над тим, нащо люди вішають таблички з написом: «Злий собака». Адже собаки ніколи не бувають злі. То на нас наговорюють. Усі ми лагідні й звикаємо до людей, а от вони часто бувають злі та несправедливі.

— Даруй, Лорде,— втрутився Рекс,— але ти нечемний. Мій приятель, Адась Незгодка, був мені за хазяїна, і жив я в нього не гірше, ніж тут, у собачому раю. Ходімо, Адасю,— сказав Рекс.— Не кожен Лорд є справжнім лордом. Познайомлю тебе з нашими райськими місцями.

Я кисло усміхнувсь до Лорда й поспішив за Рексом оглядати собачий рай.

— Вулиця, що ми нею зараз біжимо, називається проспектом Білого Ікла,— сказав Рекс.— Тягнеться вона від брами аж до майдану лікаря Айболитя. Ось цей майдан. І на ньому пам'ятник лікареві Айболитю.

Я розглянувся навколо. Майдан був просто чудо-вий. Ошатні чистенькі будиночки оточили його з усіх боків. Перед будиночками на м'яких подушках лежа-ли щойно викупані щенята. Деякі з них бавились м'ячиками, інші смоктали грудочки цукру, ще інші ловили мух, які сідали їм на писочки. Посеред майдану стояв пам'ятник — дідок на постаменті. Під ним була прикріплена табличка з написом: «Лікареві Айболитю, доброчинцеві й рятівникові звірят — вдячні собаки». Пам'ятник був із шоколаду, й безліч собак облизували його Рекс допоміг мені протиснутися між них. Сором зізнатися, але я заходився лизати шоколад разом із псами Мені хотілось їсти, і я незчувся, як згриз лікареві Айболитю півчеревика, а це добрих півкіло шоколаду.

— Щодня,— сказав Рекс,— ми з'їдаємо весь пам'ятник лікареві Айболитю і щодня відбудовуємо йол заново. Шоколаду нам не бракує, ми ж у раю.

— А де тут можна вгамувати спрагу? — запитав я,- Дуже хочеться пити.

— Ну, це просто! — усміхнувся Рекс.— Адже ми поряд з моєю віллою. Запрошую тебе на склянку молока.

Рексів будинок був споруджений із зелених кахлів. На ґанку лежали килими й подушки, на яких вигрівалися маленькі мопсики, певне, діти мого приятеля.

За будиночком на грядках росли кущі із сардельками й ковбасами. Я зірвав собі шмат краківської ковбаси й пару сардельок. Вони були дуже смачні. А в деревцят, які росли попід вікнами, замість крон і гілок були апетитні кісточки й розквітали вони рожевуватими шматочками сала.

Коли ми зайшли до вітальні, Рекс повернув крана в стіні, і, на моє здивування, замість сподіваної води з нього потекло у склянку холодне молоко, що на смак було як вершкове морозиво. Одним духом я випив його аж три склянки, й ми рушили з Рексом далі.

Рекс увесь час вітався зі своїми численними друзями та знайомими і про кожного розповідав щось цікаве.

_ Оце пані Нола. Вона ніколи не полишає своєї парасолі, хоч дощу в нас не буває, а сонце світить знизу. Отой великий дог називається Танго. Він щодня об'їдається сардельками й мусить пити рицинову олію. А он та пара такс — то Самбо й Бімбо. Вони ніколи не розлучаються і вважають, що їхні криві ноги — найкращі.

Рекс на мить змовк, потім прошепотів:

— А зараз ми повертаємо на вулицю Мучителів. Тут побачиш дещо цікаве.

І справді, ця вулиця була дивовижна. По обидва боки від неї на гранітних постаментах стояли різні з вигляду й різні за віком хлопці. Між них можна було впізнати синків і заможних батьків, і бідняків, були хлопці випещені, гарно вбрані, а були й замазури, розхристані нечупари.

Кожен із них гавкав собакою — розповідав про вчинене ним лиходійство:

— Я мучитель, бо вибив каменем око своєму собачці Філісьові!

— Я мучитель, бо вкинув свого пса Джека в яму з вапном!

— Я мучитель, бо примусив собаку Розетку з'їсти перчину!

— Я мучитель, бо свого пса Рися весь час смикав за хвіст!

Рекс пояснив мені, що хлопці, які мучили собак, попадають до собачого раю вві сні, а потім вертаються додому переконані, що все це їм тільки снилось.

Але після відвідин вулиці Мучителів жоден із них ніколи більше не мордує свого собаки.

Я був щасливий, що уник такої ганьби, хоч загалом і не виявляв Рексові належної ласки, а якось навіть вифарбував його в червоний колір.

Мені відлягло від серця аж тоді, коли ми вийшли на майдан Світлячків, де стояли каруселі, гойдалки, бочки сміху та інші собачі атракціони. Я почав розважатися разом із собаками.

Мені ще ніколи не було так весело. Та невдовзі я відчув, що зголоднів; Рекс і собі заходився неспокійно нюхати повітря.

— Ходімо,— сказав він,— щось перекусимо, а потім дома поїмо сардельок.

Він повів мене на Бісквітну вулицю, де лежали гори политих медом бісквітів. Бісквіти були такі смачні, що я не міг від них одступитися.

— Схаменися,— застеріг мене Рекс,— ми в раю, і нам, собакам, ніщо не може зашкодити, а от ти ризикуєш захворіти.

Мене дуже зацікавило, звідки в собачому раю береться шоколад, бісквіти, мед та інші ласощі; хто споруджує собачі будиночки й пам'ятник лікареві Айболитю; де тут купують парасольки, капелюхи, попони, яких чимало я бачив на собаках. Але розпитувати не наважився, щоб Рекс, бува, не подумав, ніби я втручаюся в райські справи. Я подумав: власне, на те й рай, щоб усе з'являлося вмить і невідомо звідки.

Ми з Рексом побували і в багатьох інших цікавих місцях: у Собачому цирку й Собачому кіно, на вулиці Мильних бульбашок, у Дотепному завулку, на вулиці Повидла, відвідали Берег хортів, Театр трьох пуделів. Оранжерею ліверної ковбаси і паштетів, Город сальтисонів, Щенячу лазню та інші райські заклади.

Вертаючись на майдан лікаря Айболитя, де мешкав Рекс, ми зайшли до перукарні на вулиці Сиропній. Двоє перукарів з Гір Святого Бернарда чудово нас підстригли, а тоді один із них сказав мені з гордістю:

— Не знаю, чи шановний добродій помітив, але в нас немає бліх.

— Авжеж,— відповів я.— У вас тут райське життя. Я був здивований, що за послуги в перукарні з нас не взяли грошей. Прощаючись із своїм перукарем, я щиро подякував йому й, наслідуючи Рекса, лизнув у ніс. Ми вийшли на вулицю. З