Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

в гольф з десяти років. Пригадую, якось улітку — мені було тоді років, дванадцять — ганяв я м’яча. І весь час на душі мав таке відчуття, наче ось раптом обернуся — і побачу Аллі. Таки й обернувся і бачу: сидить брат на велосипеді по той бік огорожі — весь майданчик був обгороджений, — отож сидить він ярдів за сто від мене й дивиться, як я ганяю м’яча. Отакий він був рудий. Господи, який же милий був хлопець І Іноді за столом, бувало, щось як зайде йому в голову і він як почне сміятися — мало з стільця не падає. Я мав тоді всього тринадцять років, і батьки хотіли показати мене психіатрові й т. ін., бо я перебив у гаражі всі вікна. Та я батьків не засуджую. Правду кажу. Тої ночі, коли помер Аллі, я ночував у гаражі й повисаджував кулаком геть усі кляті вікна. Просто так. Я ще хотів був потрощити шибки і в машині,— того літа ми мали туристський фургончик, — але вже покалічив до крові руку й не зміг. Розумним мене за це, звісно, не назвеш, та я й сам не тямив, що робив, а крім того, ви ж не знали нашого Аллі. У мене й досі часом ниє рука, як іде дощ абощо, і в кулак я не можу стиснути її як слід — тобто в справжній кулак, але взагалі мені на це начхати. Однаково я не Обираюся ставати ні хірургом, ні скрипалем, ні ще кимось таким.

Одне слово, про все це я й написав у творі для Стредлейтера. Про бейсбольну рукавицю Аллі. Вона випадково виявилася зі мною у саквояжі, тож я дістав її і списав з неї всі вірші. Довелось тільки змінити прізвище Аллі, щоб ніхто не здогадався, що то мій брат, а не Стредлейтерів. Мені, правда, не дуже й хотілося це робити, але кращої теми для твору я все одно не придумав. До того ж мені навіть сподобалося писати про таке. Просидів я добру годину — друкувати довелося на Стредлейтеровій машинці, а вона, клята, всю дорогу заїдала. Свою я саме позичив одному хлопцеві з другого кінця коридора.

Коли я скінчив, було вже десь пів на одинадцяту. Та я не стомився і вирішив трохи постояти біля вікна. Сніг уже перестав, час від часу звідкись долинало завивання стартера — видно, чиясь машина ніяк не хотіла заводитись. Та ще було чути, як хропе каналія Еклі. Навіть крізь завіси в душовій проникало його бісове хропіння. Він мав гайморит, і вві сні йому було важко дихати. Той тип мав узагалі майже все: і гайморит, і вугрі, й гнилі зуби, і гидкий запах з рота, й оті Огидні нігті… Нещасне створіння! Навіть трохи шкода каналію.

6

Не все приходить на пам’ять відразу. Я ось думаю: о котрій же це Стредлейтер прийшов із побачення з Джейн? Розумієте, от хоч убий, не можу пригадати, що я робив, коли почув його, каналію, в коридорі: чалап, чалап, аж противно було слухати. Мабуть, я тоді ще дививсь у вікно, але брехати не хочу, не ручусь. Річ у тім, що я був жахливо схвильований. А коли мене щось хвилює, то вже хвилює по-справжньому. Мені навіть у животі крутить, коли хвилююсь. Але в гальюн я не біжу. Я так хвилююсь, що й не думаю про це. Бо вибіжу і, чого доброго, ще переб’ю собі все хвилювання. Якби ви були знайомі зі Стредлейтером, то теж хвилювалися б. Кілька разів я з тим паскудою ходив до дівчат і знаю, що кажу. Совісті в нього ні на крихту. Серйозно.

Одне слово, у всіх кридорах у нас лінолеум, і оте його кляте чалапання я почув ще здалеку. Навіть не пам’ятаю вже, де я сидів, коли він увійшов, — біля вікна, у своєму кріслі чи в його кріслі. Слово честі, не пригадую.

Ввійшов — і зразу жалітися: мовляв, холод надворі собачий, те, се. А тоді й питає:

— Куди це в біса всі порозбігалися? Жодної живої душі, наче в трупарні, хай йому чорт!

А я й не думаю відповідати. Якщо в тебе, бовдуре несусвітенний, думаю, не вистачає клепки втямити, що в суботу ввечері всі просто порозходились, чи полягали спати, чи роз’їхались на неділю по домівках, то не варто пнутися із шкури й пояснювати це тобі.

Бачу, Стредлейтер уже роздягається. І хоч би тобі слово про Джейн, каналія! А то ж ні слова. Я теж мовчу. Тільки краєм ока стежу за ним. Добре, що хоч за куртку подякував. Почепив на плічка й сховав у шафу.

Потім він скинув краватку й запитав, чи я написав йому отой дуримарський твір. Та он він, кажу, на твоєму смердючому ліжку. Стредлейтер підійшов і, розстібаючи, сорочку, почав читати. Стоїть, читає, а сам гладить собі голі груди й живіт. А вираз обличчя — як у кретина. Стредлейтер узагалі мав моду гладити собі живіт і груди. Любив себе до нестями, каналія. — І раптом каже:

— Грім тебе побий! Та тут же про якусь чортову бейсбольну рукавицю, Голдене!

— То й що? — відповідаю. А голос у самого як лід.

— Як це — то й що?! Хіба я тобі не казав, що треба описати якусь кімнату, будинок абощо, дідько б тебе взяв!

— Ти сказав, треба що-небудь описати. То чого ж у біса не можна взяти бейсбольну рукавицю?

— Ану тебе!.. — визвірився Стредлейтер. Він уже просто скаженів. — У тебе все виходить догори дригом! — Він люто глипнув на мене. — Не дивно, що тебе виперли звідси к бісовій матері,— каже. — Ніколи не зробиш нічого так, як тобі кажуть. Я вже бачу. Ну ніколи, хай тобі чорт!

— Прекрасно! — відповідаю. — Тоді давай твір назад. — Я підійшов до Стредлейтера, вихопив у нього з рук оті кляті аркуші й порвав їх.

— На якого бісового батька ти це зробив? — питає він. Я нічого не відповів. Жбурнув клапті в кошик, ліг на своє ліжко, і ми довго не озивались один до одного. Стредлейтер роздягся до трусів, а я, не встаючи з постелі, закурив, сигарету. Взагалі курити в кімнатах у нас не дозволяли, але пізно ввечері, коли всі вже полягали чи порозходились гуляти, диму ніхто не почує. Крім того, кортіло подрочити Стредлейтера. Він просто скаженів, коли в гуртожитку хто-небудь порушував правила. І сам у кімнаті ніколи не курив. Тільки я.

Про Джейн вія усе ще ні словечка. Кінець кінцем я не витримав:

— Пізненько ж ти ходиш, чорт забирай, коли