Сергій Вікторович Жадан - Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

засинаю просто у вагоні і прокидаюся лише на Дунаї, давно проїхавши свою зупинку. Додому вертатися не хочеться, тому я виходжу на вулицю й забрідаю у величезний, розміром у кілька кварталів, торгівельний центр, знаходжу там так само величезний, на двадцять зал, кінотеатр, вишкрібаю рештки грошей і купую квиток на якусь дитячу анімацію. Поблукавши коридорами, знаходжу свою дев’ятнадцяту залу, в якій сидить самітня пенсіонерка, сідаю в перший ряд і відразу ж засинаю. Інколи мені здається, що я витрачаю більшість власного часу на непотрібне мені спілкування з непотрібними й нецікавими мені людьми.

Речі не завжди видаються необхідними, а події та вчинки виправданими, часто думаєш: нащо це все, бачиш, мені не завжди вистачає терпіння, аби звести докупи все, що зі мною відбувається, тоді я просто чекаю, коли все зведеться докупи само собою, зазвичай так і буває, життя насправді дуже проста річ, ти собі просто пливеш цією рікою, не намагаючися когось потопити, пливеш собі, задивляючись у прозорі води, й іноді, коли дивитись уважніше, справді може здатись, що ти бачиш, що там — на тому дні, хоч там насправді нічого немає. Мене розбудила пенсіонерка, яка разом зі мною дивилася фільм, юначе, говорить, вставайте, фільм закінчився, і прямує до виходу, дякую, кажу я їй услід і думаю, що робити далі, розглядаюся в порожній залі і бачу збоку біля екрана ще один, очевидно запасний, вихід, а оскільки за мною все одно ніхто не стежить, виходжу через нього. За дверима виявляються сходи, очевидно, це якийсь пожежний вихід, тут зовсім порожньо й не зовсім чисто, я думаю повернутися у залу, але потім вирішую зійти цими сходами, все одно, навіть якщо хтось мене тут і зустріне, скажу, що заблукав, зважуюсь я і йду вниз.

Поверхом нижче біля металевих дверей стоїть стілець, на ньому лежить порнографічний глянцевий журнал і великий мобільний телефон у шкіряному футлярі, певно тут сидить охоронець, а оце кудись вийшов, може відлити, зараз повернеться, застане мене тут і надає по голові, як якому-небудь Джону Леннонові, думаю я і, згадавши про Леннона, швидко підходжу до стільця, хапаю телефон, збігаю сходами вниз, знаходжу широкі двері, штовхаю їх й опиняюсь на вулиці. Через п’ять хвилин, коли я вже сидів на лаві поблизу торгівельного центру, задзвонив телефон

— Хто ви? — спитали мене

— А ви? — Я власник телефону

— Дуже приємно, — кажу

— А що вам треба? — Поверніть мені мій телефон! — Ви знаєте, — кажу, — я боюся, що ви мене здасте поліції. Спробуйте купити собі новий. А цей я викину

— Куди викинете? — Ну, не знаю. В смітник, мабуть

— Мій телефон — в смітник? От гівно! — схоже, власник телефону образився. Я вимкнув телефон, підійшов до найближчого кошика зі сміттям і кинув слухавку туди. Потім повернувся в торгівельний центр, хвилин п’ятнадцять потовкся біля вітрин і пішов до підземки. Проходжу ще раз повз смітник, слухаю — телефон і далі дзвенить. Так дивно, уявляєш — ранок, сонце з-за хмар вийшло, навколо якісь люди снують, ніхто на цей довбаний телефон і не зважає, розумієш, я спочатку навіть забув, що це я його туди кинув, іду собі вулицею, раптом зі смітника починає дзвонити телефон. Я навіть спочатку подумав — невже ніхто не підійме слухавку, уявляєш? Відень, 2002

Баланеску-квартет

...тому я вибльовую в рукомийник. Навколо купчаться сонячні плями, і ранок проникає в кожну щілину міжнародного експреса, маршрут Будапешт—Париж, у який я сів годину тому і з якого маю намір виповзти через годину, якщо, звісно, не помру ось отут, в сортирі, не захлинуся блювотою, якщо мене не затягне в цю жахливу металеву воронку унітаза, що помпує повітря і всмоктує в себе все живе в радіусі двох метрів, у цю лискучу нікелеву діру, з якої чути голоси пекла і якої я тепер стрьомаюся настільки, що навіть і виблювати туди не можу, ось завис на рукомийнику, намагаюся щось зробити зі своєю свідомістю, зі своїм підірваним здоров’ям і втраченою координацією в ранковому просторі, потім підіймаю голову, бачу просто перед собою в дзеркалі власне відображення, і мене знову вивертає.

Добре, що в мене все гаразд із нервами, я уявляю собі, що зі мною було б, якби я був яким-небудь неврівноваженим уйобком, зі схильністю до істерик і параної, мене би тут просто рознесло на шматки від перенапруги та відчаю, а так все гаразд, і я без нарікань сприймаю жорстокі обставини сучасного побуту, тому що можу ставитися до себе доволі відсторонено, і це допомагає мені пережити непрості хвилини в моєму житті, головне — не дивитися на себе у дзеркало, не помічати цієї нікелевої воронки і не думати про алкоголь, — думаю я і швидко схиляюсь над рукомийником.

Ще годину пересидіти тут, нікуди не виходити, ні з ким не розмовляти, ніяких «доброго ранку», «що це за станція» і тому подібних провокативних питань, і так все чудово, пасажири, якщо я їх не розбудив, сплять собі на своїх зарезервованих місцях до Зальцбурга, Мюнхена й аж далі до Парижа, їм і діла немає, що це за бентежний громадянин зачинився півгодини тому в сортирі і вперто не хоче повертатись на власне місце. Все гаразд, друзі, все гаразд, давайте, спіть у своїх відсіках, де заборонено палити, спіть і дивіться мирні сни про безхолестеринову свинину та великодні знижки на спаржу, вже хто-хто, а я вам заважати не буду — ще годину, дотягнути до Лінца, сповзти на холодний, ще до кінця не прогрітий сонцем ранковий перон, знайти оргкомітет, забрати бабки, поселитись у готелі, залізти в черевиках у двомісне стерилізоване ліжко й благополучно померти, принаймні до шостої вечора.

Багато речей у цьому житті вчишся сприймати якщо не героїчно, то в кожному разі з розумінням і без істерик. Якщо вже ти звечора починаєш пити, наповнюєш свій хворобливий організм різним там гівном, мішаєш його в своєму шлунку, то будь готовий, що на ранок твій організм скаже тобі все, що про тебе думає, з другого боку, я і не вірю, що бодай хтось, напиваючися звечора під зав’язку, гадає, що зможе прокинутись у чудовому гуморі, з гарним апетитом і робочим настроєм, все це таке імітування великих пристрастей і потрясінь, суспільству просто бракує духу трагедії, ось народ і бухає, і то в таких кількостях, що іноді я замислююся — це лише