Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

під командою розважного зверхника… Полковник відвів погляд від розпаленого бунтівною мовою поручника Федака, повернув голову до учня Академічної гімназії Романа Шухевича, що стояв, слухаючи старших біля вікна. Бабуся Терміна дозволяла внукові бути присутнім при поважних гостях; в хлопця настовбурчився кучерявий чуб, і Степанові слова відбивалися в його очах гарячим захопленням; Полковник підвівся, підійшов до Романа й аж тоді відповів на запальний вибух Федака:

„Спочатку мусимо підготувати амуніцію, пане поручнику, скласти план військових дій, створити військову школу. І якщо ми не встигнемо розпочати бій, то на майбутню битву поведе своє покоління цей юнак, коли стане мужем. Правда, Романе? — Полковник поклав хлопцеві на плече долоню. — А не злякаєшся?“

„Не злякаюся!“ — випалив Роман і виструнчився перед Полковником.

…Такого наказу Коновалець не давав, але це сталося. Наприкінці вересня 1921 року прибув до Львова на візитацію своїх нових володінь маршалок Юзеф Пілсудський. І коли він у супроводі воєводи Грабовського вийшов з магістрату, щоб із трибуни привітати польських громадян, які перед ратушею заповнили ринкову площу, з натовпу вихопився високий чоловік у військовому мундирі, вийняв з кишені кітеля револьвер і зі словами „Це тобі за зраду Петлюри!“ вистрелив у маршалка. Вождя впору заслонив воєвода Грабовський і впав поранений. Нападника затримали: був то Степан Федак на псевдо Смок.

До вілли пані Терміни прибігла Ольга й до зімління схвильована вигукнула:

„Я мушу побачити Полковника!“

Та Коновалець сам вийшов на ґанок: йому вже доповіли про атентат на Пілсудського.

„Це Степан вчинив, його схопили, — заговорила Ольга. — У місті арешти… Ви мусите заховатися, пане Полковнику!“

„Заспокойтеся, панно Ольго, — спокійно відказав Коновалець. — Я вже споряджений у дорогу, сьогодні виїду до Праги. Шалений Степан! Але ж таки подав сигнал і, мабуть, впору…“

„Я проведу вас, — підійшла Ольга до Коновальця й зупинилася в нерішучості. — Тільки до двірця…“

„Прошу провести мене до Праги“.

„Як накажете, пане Полковнику…“

Увечері до кордону помчала двокінна бричка, в якій сиділи Коновалець, Ольга і двоє охоронців.

Максим Безрідний залишився у Львові в розпорядженні полковника Романа Сушка.

…Цей спогад блискавкою прошив мозок Максима Безрідного, коли він, розгублений, стояв перед Остапом. Але додав йому рівноваги. Чей же сказав Полковник молодому Шухевичу: „Ми підготуємо амуніцію, а ти поведеш у бій своє покоління“.

„Й це покоління вже прийшло: ось стоїть переді мною його емісар в образі безстрашного мого сина Остапа“, — подумав Максим.

…Про подальшу долю батька розповідала моя мати Марія, вона таємно обвінчалася в Ходорові з партизаном УПА Остапом Безрідним на псевдо Вітер.

Остап зі своєю боївкою переховувався в пропастях тужанівських лісів аж до початку німецько-совєтської війни. Перед інвазією червоних військ в Галичину 1939 року новітні партизани цілий тиждень зазнавали кривавої волі: розбита німцями польська армія Ридза Сміглого панічно втікала в Румунію. Відступаючи, польські жовніри підпалювали сільські хати, вбивали мирний люд. Боївкарі їх знищували, роззброювали й ховали оружжя в бункерах; коли радянська влада встановилася на наших землях, група Остапа Безрідного зачаїлася в непрохідних недеях і чекала виправи з Кракова відділку Крайового провідника ОУН Володимира Тимчія-Лопатинського, з яким мала намір підняти антибільшовицьке повстання в Галичині.

За наказом голови краківської Дружини українських націоналістів Шухевича-Тура Лопатинський взимку 1940 року зі своїм відділком перейшов Сян. Випав тоді сніг, й чекісти вистежили. Повстанці забарикадувалися на горищі якоїсь хати в селі Устинові, відстрілювалися до останнього набою і підірвали себе гранатами.

Остапова боївка вижила: півтора року селяни з Городищ, Залісок і Рудківців підтримували життя партизанів, й вони, зголоджені й обдерті, дочекалися 22 червня 1941 року. Тоді Остап вийшов із криївки й товарняком дістався до Львова. Львів у ті дні був ще вільний, німці зупинилися на лінії Рясне — Скнилів, а на Ринку, 10 у приміщенні „Просвіти“ Ярослав Стецько від імені Провідника ОУН Степана Бандери ЗО червня проголосив відновлення Української Держави — на львівській ратуші вдруге залопотів синьо-жовтий прапор.

Остапа, через його обшарпаний вигляд, до середини зали не впустили, а тоді він назвав псевдо голови Дружини українських націоналістів, який керував виправою Лопатинського:

„Я повинен побачити Тура!“ — вигукнув Остап, і всі, хто був у залі, сторожко придивилися до обірванця, який знав псевдо Романа Шухевича.

Остап стояв непорушно біля дверей і ждав на реакцію міністрів. Мовчанка в залі тривала довго, та врешті підійшов до Остапа довгобразий, з русявим кучерявим волоссям чоловік, він пильно придивився до зайшлого і запитав:

„Звідки знаєш ім'я Тура?“

„Від Тимчія-Лопатинського“.

Тоді Шухевич взяв Остапа за лікоть, провів його в кінець зали й спитав пошепки:

„Боївка ціла?“

„Збереглася і жде вашого наказу“.

„За тиждень прийдеш у село Княгиничі на Рогатинщині й допитаєшся до фельдшерського пункту“.

Так відбулося знайомство мого батька із майбутнім генерал-хорунжим УПА, брате… Остап Безрідний добирався до Ходорова ночами, й моя мати приймала свого мужа в гості. А втім… — голос Михайла губився в темряві, я ще почув його слова: — А втім, як склалося життя мого батька, краще прочитай. Мені нелегко про це розповідати…»

«А як гадаєш, друже, ми ще довго пробудемо на Майдані?» — спитав я в Михайла, коли він вимкнув акумулятор, даючи мені зрозуміти, що «пора в стебло».

Й він відказав тихо крізь дрімоту:

«Нинішній Майдан — не революція, що раптом спалахує й закінчується перемогою або поразкою. То родові муки, в яких суспільство народжує нову генерацію. Це довгий і затяжний процес…»

Михайло рівно дихав, я підсунув до себе акумулятор, увімкнув світло й продовжував читати манускрипт.

Розділ п'ятий

«Глянь на Волгу — чий стогін лунає?»

(Із Михайловых записок)

На Великих Луках, що біля Твері, розлучившись навіки з Дніпром, який стрімко помчав на південь, перекроюючи навпіл Україну й роздираючи тамтешній люд на два різномасті етноси, котрі й донині вперто намагаються об'єднатися, але досягти цього не вміють, — російська матушка-Волга круто повернула на схід, і аж у Чувашії зважилася у віддаленій злагоді попливти паралельно з батьком-Дніпром, проте, наблизившись до Дону, завбачливо ухилилася від нього й попрямувала через калмицькі степи до Каспію. Ще раз наважилася вклинитися гострим кутом у козацькі землі, та, вбоявшись запорізько-донської вольниці, повернула на південний схід, й московські царі на тому куті, для застороги донським і дніпровським розбишакам, побудували фортецю, назвавши її Царициним.

За фортецею потужна і спокійна Волга, яка на око ніби й невідомо куди тече, враз розбіглася, утворюючи більші й менші острови, розчахнулася на рукави, рукавці, заплави й стариці, немовби хотіла швидше всякнути в калмицькі піски, щоб своїм повноводдям не виплеснути, бува, солоні