Стефані Маєр - Світанок

попросили отця Вебера зробити єдину зміну в церемонії: він вимушено замінив рядок «допоки смерть не розлучить нас» на більш відповідне «на все життя».

І саме в той момент, коли священик промовив ці слова, мій світ, який до цього здавався перекинутим догори дриґом, нарешті став на місце. Я збагнула, якою дурницею було всього боятися — наче то був небажаний подарунок на день народження чи неприємна вистава на взірець випускного. Я зазирнула в Едвардові блискучі, тріумфальні очі — й одразу відчула себе переможцем. Нічого не важило, окрім знання, що я завжди буду з ним.

Я й не помітила, що плачу, поки не прийшла черга вимовити заповітну клятву.

— Так, — спромоглась я видихнути майже нерозбірливим шепотом, кліпаючи очима, щоб мати змогу бачити Едвардове обличчя.

Коли прийшла його черга казати, слова прозвучали чітко й переможно.

— Так, — підтвердив він.

Отець Вебер оголосив нас чоловіком і дружиною, а потім Едвардові руки лагідно обхопили моє обличчя — так обережно, мов то були білі пелюстки у нас над головами. Я намагалася, борючись зі сльозами, які сліпили мене, усвідомити сюрреалістичний факт, що відсьогодні цей неймовірний чоловік — мій. Його золоті очі блищали, наче від сліз, хоч це було й неможливо. Він нахилив до мене обличчя, я звелася навшпиньки, закинувши руки — разом із букетом — йому на шию.

Він поцілував мене ніжно, поважно. Я забула про натовп, про час, про подію… Пам’ятала тільки, що він кохає мене, що він хоче мене, що я — його.

Він почав поцілунок, він мав і перервати його; я ж уп’ялася в нього, ігноруючи перешіптування й покашлювання присутніх. Нарешті він долонями притримав моє обличчя й відсунувся — занадто скоро, — й поглянув на мене. На позір його несподівана усмішка могла видатися здивованою, навіть глузливою. Проте під смішком, що я так виставила себе напоказ на публіці, світилася глибока радість, яка віддзеркалювала мою власну.

Присутні вибухнули оплесками, Едвард примусив нас обох обернутися, щоб поглянути на родину та друзів. Я ж не могла відвести очей від його обличчя, щоб подивитися на когось іншого.

Коли я нарешті вимушено відірвала погляд від Едварда, першими мене знайшли руки моєї матері; її обличчя, по якому струменіли сльози, першим з’явилося перед моїми очима. А далі мене обнімали по черзі всі присутні, я заледве розуміла, хто стоїть переді мною в цю мить, бо всю свою увагу я зосередила на Едвардовій руці, яка міцно тримала мою. Хоча я таки розрізняла м’які теплі обійми моїх друзів-людей — і ніжні прохолодні доторки моєї нової родини.

Тільки одні обійми обпалили мене гарячіше за інші: Сет Клірвотер наважився поткнутися в королівство вурдалаків, щоб своєю присутністю замінити мого втраченого друга-вовкулаку.

РОЗДІЛ 4. ЖЕСТ

Весільна церемонія плавно переросла в бенкет — на доказ Алісиного хисту до бездоганної організації. За річкою згущувалися сутінки; церемонія тривала рівно стільки, скільки треба, щоб сонце закотилося за дерева. Вогники поміж гілля палахкотіли, поки Едвард вів мене крізь скляні двері у двір, і від їхнього світла білі квіти сяяли. Двір теж був прикрашений десятком тисяч білих квітів, що правили за запашний, етерний намет над танцмайданчиком, збудованим на траві попід двома старезними кедрами.

Коли стиглий серпневий вечір огорнув нас, темп життя наче стишився, сповільнився. Люди розбрелися у мерехтливому світлі, нас знову вітали друзі, з якими ми щойно обіймалися. Прийшов час побалакати, посміятися.

— Вітаю, друзяки, — заговорив до нас Сет Клірвотер, пропхавши голову попід квіткову гірлянду. Його мати, Сью, щільно тулилася до нього, роздивляючись гостей сторожко й напружено. Обличчя вона мала вузьке й люте, й це враження тільки підкреслювала коротка строга зачіска: волосся було обтятим, як і в її дочки Лі, — мені спало на думку, чи не підстриглася вона так на знак солідарності. Біллі Блек, який із другого боку тримався ближче до Сета, не мав такого напруженого вигляду, як Сью.

Щоразу як я дивилася на Джейкобового батька, у мене складалося враження, що я бачу не одну людину, а двох. З одного боку, це був старенький в інвалідному візку, з покраяним зморшками обличчям і блідою посмішкою, — таким його бачили всі. З другого боку, це був прямий нащадок давнього роду могутніх містичних вождів, із народження окутаний авторитетом. Хоча магія — через відсутність каталізатора — не передалася йому, Біллі все одно огортала аура влади й легенди. Магія перестрибнула через покоління, щоб розквітнути в його синові, який натомість відвернувся від влади. Отак Сем Юлі став головним героєм магічних легенд…

Незважаючи на присутніх та на подію, Біллі почувався на диво розкуто: чорні очі його блищали, наче він щойно отримав чудову звістку. Я навіть здивувалася його самовладанню. Безперечно, це весілля, на його думку, видавалося безглуздям — найгіршим із того, що могло статися з дочкою його найкращого друга.

Я знала, як важко йому стримуватися, особливо зважаючи на виклик, який це весілля кидало давній угоді між Калленами та Квілеутами — ця угода забороняла Калленам створювати нових вампірів. Вовки знали, що незабаром угода буде порушена, а от Каллени гадки не мали, як ті зреагують. Коли ще не було укладене перемир’я, це могло спровокувати миттєвий напад. Війну. Але тепер, коли вони пізнали одне одного ближче, чи здатні вони будуть пробачити?

Наче у відповідь на мої думки, Сет нахилився до Едварда, розкривши обійми. Едвард вільною рукою теж пригорнув його.

Я помітила, як Сью легенько здригнулася.

— Приємно бачити, друзяко, що в тебе все склалося, — мовив Сет. — Я дуже радий за тебе.

— Дякую, Сете. Твої слова для мене багато важать, — Едвард випустив Сета з обіймів, щоб поглянути на Сью та Біллі: — І вам також дякую. Що дозволили Сетові прийти. Що підтримали сьогодні Беллу.

— Прошу дуже, — відгукнувся Біллі своїм глибоким рипучим голосом, і мене здивував його оптимістичний тон. Схоже, не за горами остаточне перемир’я.

Вже утворилася невеличка черга, тож Сет помахав нам на прощання й покотив Біллів візок до столів із наїдками. Сью поклала одну руку на сина, а другу на Біллі.

Наступними до нас підійшли Анжела та Бен, за ними батьки Анжели, а далі Майк і Джесика — ці двоє, на мій подив, трималися за руки. Я й не знала, що вони знову разом. Приємно це було бачити.

Позаду моїх друзів-людей стояли мої нові родичі — клан вампірів Деналі. Я усвідомила, що затамувала подих, коли найближча до нас, Таня (я здогадалася з рудуватого відтінку її білявого волосся), потягнулася, щоб обійняти