Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Я? Та якби ті, хто виборює права для рабів, знали те, що знаю про рабство я, вони були б значно переконливішими. Ні, вони не зможуть нас навчити нічого нового. Мене завжди гнітило, що у нас є раби. Я переконана, що так не має бути!

— Отже, у вас зовсім інший погляд на цю проблему, ніж у багатьох побожних (і розумних!) людей, — закинув їй чоловік. — Згадайте хоча б останню проповідь містера Бі.

— А я не бажаю слухати подібних проповідей! Таким особам, як містер Бі, взагалі не місце у християнській церкві! Священики, так само як і ми, неспроможні боротися зі злом, але ж навіщо вони його виправдовують? Це суперечить здоровому глуздові! Так я завжди вважала. Ба навіть більше, я впевнена, що остання проповідь не сподобалася і вам також.

— Так. — кивнув Шелбі, — Відверто кажучи, люди, які говорять до нас від імені Бога, нерідко бувають більш грішні, аніж ми, прості люди. Ми змушені на багато речей дивитися крізь пальці, миритися з багатьма неприпустимими речами, та коли жінки і священики нехтують принципами моралі, це вже ні у які ворота не лізе! Я сподіваюся, моя люба, що тепер ви не сумніваєтеся у необхідності цього вчинку, бо кращого виходу з ситуації, яка склалася, придумати неможливо.

— Так, так, — машинально відповіла місіс Шелбі, розгублено погладжуючи свій золотий годинничок. — Ви знаєте, у мене немає дуже коштовних речей, — задумливо продовжувала вона, — але, можливо, ви візьмете хоча б оцей годинник? Він колись коштував дорого. Я б усе, що маю, віддала, аби врятувати дитину Елізи… Хоча б дитину…

— Мені боляче, Емілі, так вас засмучувати… — мовив Шелбі, — але їм тепер нічим зарадити. Документи підписано, і Гейлі забрав їх із собою. Дякуйте Богові, що все минулось благополучно. Відносно благополучно, ясна річ. Цей тип міг розорити нас. Якби ви знали його так, як я, то зрозуміли б, що ми були за крок від прірви.

— Невже він настільки категоричний, жорстокий?

— Та якось і не скажеш про Гейлі, що він жорстокий, проте грубий і холодний. Для нього немає нічого важливішого, ніж вигода. Із ним домовлятися — що зі смертю. Якщо йому запропонувати гарні гроші за рідну маму, то він продасть і її, при цьому зовсім не бажаючи їй зла.

— І ця підлота купила нашого доброго Тома і синочка Елізи!

— Так, Емілі, мене також гнітить і мучить ця думка. До того ж Гейлі хоче забрати їх завтра. Я звелю, щоб осідлали мого коня, і рано поїду з маєтку, щоб не бачитися з Томом. І вам із Елізою раджу кудись поїхати цього дня. Нехай усе відбудеться без неї.

— Оце вже ні! — вигукнула місіс Шелбі. — Я не братиму участі у цьому безчинстві! Я піду до нещасного Тома — нехай допоможе йому Господь пережити це лихо! Нехай ці люди хоча б знають, що я на їхньому боці. А про Елізу мені страшно навіть подумати. Що з нею буде?.. Пробач нас, Боже, і помилуй! Чим ми накликали на себе таке жахіття?!

Містер і місіс Шелбі навіть не підозрювали, що їхню розмову можуть підслухати.

Поруч із подружньою спальнею була невеличка темна кімнатка, двері якої вели в коридор. Коли місіс Шелбі відпустила Елізу на ніч, молода мати, передчуваючи нещастя зболілим серцем, згадала про цю кімнатку. Вона сховалася там і, приліпившись вухом до щілини у дверях, почула кожнісіньке слово із розмови своїх господарів.

Коли голоси у спальні стихли, Еліза, тремтячи від страшної новини, крадькома вийшла у коридор — бліда, зі скам’янілим обличчям і стиснутими губами. Це була вже не та довірлива, скромна і слухняна служниця.

Обережно минула вона коридор, сповільнивши кроки перед панською спальнею, у німому благанні здійняла руки вгору, щиро помолившись небу, і прослизнула до своєї кімнатки. Її скромний і чистенький покоїк розміщувався на одному поверсі із господаревим. Тут, біля вікна, яке сонце щедро освітлювало, вона провела безліч годин за шиттям; на її поличці стояли книжки і різні сувеніри, подаровані місіс Шелбі до Різдва; у комоді та шафі зберігався її скромний одяг. Словом, цей куточок Еліза вважала своїм домом, почуваючись тут щасливою. Ось на ліжку спить її дитина. Його кучерики безладно розсипалися на подушці, губи були ледь відкриті, маленькі пухкі рученята лежали на ковдрі, а посмішка, мов сонячний промінь, освітлювала сонне дитяче личко.

— Бідолашний мій хлопчику! — прошепотіла Еліза. — Продали тебе, пташенятко! Але ти не бійся, мама свого синочка не дозволить образити!

Ані сльози не зронила вона, стоячи над обожнюваним синочком. У такі миті серце скупе на сльози. Воно заливається кров’ю і мовчить. Еліза взяла клаптик паперу, олівець і нашвидкуруч написала записку такого змісту:

«О дорога місіс! Не звинувачуйте мене у невдячності, не гнівайтеся на мене. Я чула вашу розмову з містером Шелбі. Я лише хочу врятувати свою дитину. Ви не осудите мене за це! Нехай за вашу добрість винагородить вас Господь!»

Склавши записку удвоє, вона надписала її: «Для місіс Шелбі».

Далі жінка підійшла до комоду, зібрала у вузлик дещо з дитячого одягу і прив’язала його носовою хустиною собі до поясу. Еліза прихопила й декілька іграшок для Гаррі. Лише лагідне серце матері у такий зловісний час може так дбати про дитину. Барвистого папужку вона відклала убік, щоб забавити ним дитя, розбуджене тривожною звісткою. Їй не одразу вдалося розбудити сина. Та ось він сів на ліжку і, поки вона зодягалася, бавився папужкою.

— Ти куди, мамо? — запитав хлопчик, коли Еліза підійшла до ліжка з його плащем і шапочкою.

Вона схилилась над ним і так пильно подивилася синові в очі, що він аж насторожився.

— Чш! — прошепотіла Еліза. — Треба говорити тихенько, інакше нас можуть почути. Погана людина хоче забрати у мами її маленького Гаррі і понести його в темну ніч. Але мама не віддасть свого синочка. Зараз вона одягне на нього плащика, шапочку і втече з ним, і та страшна людина їх не впіймає.

З цими словами вона одягнула його, взяла на руки, знову нагадала, що треба мовчати, відчинила двері і нечутно вийшла у веранду.

Ніч була холодна, зоряна, тому мати щільніше закутала дитину, занімілу від страху. Гаррі вчепився в мамину шию і тремтів, як осиковий листочок від вітру.

Старий ньюфаундленд Бруно, який спав у віддаленому куті веранди, глухо загарчав, вона тихо озвалася до нього. Пес, Елізин улюбленець, помахав хвостом і пішов за нею, хоча й, напевно, здивувався, чому це жінка вночі кудись іде. Він сумнівався, чи