Галина Василівна Москалець - Уріж та його духи

жати. Її намагалися втримати, замкнути, але нічого не допомагало. За одну мить жінка, яку вважали найдобрішою на селі, перетворилась на розпатлану одержиму істоту, яка випромінювала таку силу, що хоча про жодну війну наразі не йшлося, всі виразно відчули її загрозу. УСЕ, ЩО ВИ РОБИТЕ ЗАРАЗ, НЕ МАЄ ЖОДНОГО СЕНСУ — ось у чому полягала суть її послання, і вона намагалася донести її до свідомості кожного жителя Урожа.

А для родини то був великий встид. Це в Росії одержимих та юродивих шанують, запобігають їхньої ласки, а наші люди більш прагматичні. Необроблена бульба на городі — більший гріх, ніж, приміром, порушення присяги чи непошанування батька-матері. І от ця жінка, яка кинула мотику, почувши голос духа, тепер обходить усе село, Горішній і Долішній кінці, не минаючи жодної хати, а далі, розхристана й простоволоса, вирушає до Винник, Мокрян, на Голодівку, Ступницю — вниз за течією ріки.

БУЛО КОМУ СІЯТИ, ТА НЕ БУДЕ КОМУ ЖАТИ. Засинала під чужим оборогом чи в чистому полі під кущем терну, невідомо що їла, що пила, а на ранок знову йшла від хати до хати, сповняючи свою місію. Люди були збурені, перестрашені, плакали, дивились і не могли надивитись на синів та чоловіків…

А потім голос в ній замовк, погасла свічка, що горіла довгі три тижні. Пророчиця повернулась до Урожа, до своєї хати, родини, і прожила решту життя, не пам’ятаючи, що з нею трапилось.

Війна, звісно, була, війни тоді бували часто. Вже геть пізніше, під час Першої світової війни, між Урожем та Нагуєвичами стався великий бій між австріяками та російською армією. Поранені на Ласках так кричали, що чути було аж у Винниках.

Про жінку-пророчицю розповів Іван Франко у віршованому циклі «По селах». Я читала його кілька разів, але що дивно: коли мені треба було про неї комусь розповісти, я розповідала саме так. А у Франка це побожна вдова, яка під час служби в церкві починає голосити і з самим лише голосінням обходить увесь Самбірський повіт. І скільки я не намагалась, та розповідала саме свою історію. Моя підсвідомість вносила правки, хоча розповідь Франка могла бути ближчою до правди, бо ж він був сучасником тієї безіменної жінки.

ХЛІБ СВОГО ПЕЧИВА

Не знати звідки прийшов до Урожа старенький чоловік, невеличкий і згорблений, не схожий на жебрака, бо коли викопають бульбу, по селі починають ходити цигани, називаючи себе погорільцями із Закарпаття. Тих зразу видно по смаглявій шкірі й особливій мові. А старий прийшов у розквіті літа, розмовляв, як ми всі, й говорив лише те, що хотів сказати. Схоже, мусив виговоритись наостанку, перш ніж піти з цього світу.

Якось несміливо зайшов він до нас на подвір’я, де на лавці сиділа бабця з сусідками й крутилась моя маленька племінниця Іванка. Сказав поважно «Слава Ісусу Христу!» й підійшов ближче. Був убраний бідно, але чистенько. Сказав нам, що вже сім років хворий на рак, але ніяк не може вмерти. На розпитування не відповідав, мав якісь провали в пам’яті, надмірно зосереджений на собі. Грошей не хотів, їсти також. Чемно відмовився, а тоді спитав:

— Чи нема у вас хліба свого печива? Я вже сім літ не їв хліба.

У нас не було. І не могло бути, бо стару піч розвалили й поставили просто грубку з плитою. Я знала, про який хліб йдеться: чорний з житньої муки з грубою шкоринкою і щоб всередині був кмин. Бабця колись у дитинстві пекла такий на великі свята, якщо вдалося роздобути житньої муки. Часом хтось у селі сіяв жито, молотив і віз до млина в Підбуж. Ще коли я була маленькою, і у нас в селі був свій млин, тато повіз туди пшеницю і взяв мене з собою. Я дуже злякалася величезних коліс, гуркоту й пінявої зеленуватої води внизу. Зате тепер знаю, як виглядає водяний млин.

Наша сусідка на Великдень завжди пекла такий хліб й відрізала нам половину хлібини, коли ми приходили за молоком. Тієї половини вистачало нашій родині аж на три дні, такий був великий той хліб.

Мала Іванка смикнула мене за руку:

— Та ж у нас є хліб!

— Є, але не такий.

А старий ходив ще по селі і всюди питав за хліб свого печива. Мені здається, то був посланець Бога, який приходив дізнатись, чи печуть ще селяни житній хліб.

КАТЕРИНА

Катерина була карою своєї родини. Вже немолода, а розум мала діточий. Так вважали, а насправді вона чула різні голоси й охоче йшла туди, куди вони кликали. Вдома за неї ніхто не дбав і бідолашна ходила голодна. Якщо їй пропонували поїсти, Катерина не відмовлялась, але сама ніколи не просила.

Якось зайшла до нас. Надворі була сльота, а при сльоті навіть влітку дуже зимно. Катерина виглядала зле, посиніла й трусилася. Була в запраному тонкому светрику й благенькій хустині. Хтось давав їй стару одежу, але вона на ній довго не трималась. Чи то губила, чи забирали родичі.

Бабця налила їй гарячої зупи. Катерина їла навстоячки, не хотіла сідати. Весь час оберталась на двері, прислухалась.

— Посидь, Касуню, погрійся!

— Ні, цьоцю, мушу йти. Мене чекають.

Хто чекав на неї на березі ріки, в полях, на луках? Хтось невидимий, і вона з ним говорила сміло, не боялась. Не могла сидіти в хаті, як дика звірина в клітці. Така була зроду, і, напевно, розуміла мову духів землі, води, повітря. І померла так, як, напевно, хотіла померти. Серце їй зупинилось у засніженому полі.

НЕСЛУХНЯНІ ДІТИ

То було перед Першою світовою війною. Чомусь мені здається, що така сама історія могла трапитись в Індії з її кастовою системою. Священик мав сина-одинака. Хлопець, як то буває в селі, в дитинстві бавився з сільськими дітьми, а найбільше з дівчинкою-сиротою з бідної родини. Вони бавились у схованки в ярах, порослих терном і шипшиною, робили загати на потічках, вибігали на гору Ласки, а весною збирали найперші квіти в Куйдашці. Це таке місце на схилі гори, де найраніше розтає сніг.

Єгомость не дуже звертав уваги на цю дитячу дружбу, гадаючи, що син підросте й сам не захоче бавитися з дівчам, але щось пішло не так. Ці двоє так пасували одне одному, що не могли жити в розлуці. Вітцеві слід було повестися делікатніше, не травмувати чутливу душу підлітка, а він просто заборонив синові зустрічатися з дівчиною.

Не послухатися вітця — тяжкий гріх,