Омар Хайям - Рубаї

*

260

Тюльпани та троянди пурпурові -

Тим пурпурові, що зросли із крові

Мужів великих. А ота фіалка

Із ока дівчини зросла в діброві.

* * *

261

Як тільки ранок прожене пітьму,

Я знову келих із вином візьму.

Відомо, що в вині є гіркота...

Це значить: істина сама в ньому.

* * *

262

Душі жалобного не накидай убрання,

Із книги радості не припиняй читання,

Пий келихом вино, сповняй свої бажання,

Бо може статися, що мить оця - остання.

* * *

263

На Долю нетривку не покладай надій

I Часу гострий меч розпізнавати вмій!

Халву, що покладе тобі Фортуна в рота,

Ковтать не поспішай, бо є отрута в ній.

* * *

264

Цей караван-сарай із парою воріт

Готує муки нам і квапить наш відхід.

Щасливий тільки той, хто не прийшов на землю,

Блаженний тільки той, хто не родивсь на світ.

* * *

265

Пожалься, Господи, душі, що потерпає

В полоні давньому, звідкіль путі немає!

Ніг, що самі несуть мене в полон, пожалься!

На руку згляньсь мою, що піали шукає!

* * *

266

Не слухай голосу продажного піїти,

Будь там, де п'ють вино, де є красуні й квіти!

Один по одному ідуть у безвість люди -

Й немає жодного, хто б повернувся звідти.

* * *

267

О раб семи планет і чотирьох стихій,

Що вічно трусишся в пропасниці лихій!

Зречися радості! На цім розпутті спраги

Про поворот назад і думати не смій!

* * *

268

І грудочка землі, й пилиночка мала

Були частинами прекрасного чола.

Легенько ж куряву стирай з лиця красуні,

Бо й курява колись красунею була.

* * *

269

На жбан, з якого п'є поденщина проста,

Пішла султана плоть, дастура кров свята,

А на коновочку, з якої п'ють гуляки,-

Щока опиуса і дівчини уста.

* * *

270

Так мало радості в цьому земному колі!

Тож не схиляй чола, будь весел і в неволі!

Тримайся з мудрими, бо й сам ти тільки легіт,

Вода, вогонь та пил, що віється у полі.

* * *

271

Іде життя моє безрадісно і вбого,

Роблю без виробу й не зароблю нічого.

Спасибі Вишньому, що хоч біди та злиднів

Нам не доводиться випрохувать ні в кого.

* * *

272

Одні по кручах бід усе життя блукають

I хто вирішує всі справи їх - не знають.

А ці вишукують нагоду лиш - і потім

Усе доконують, що загодя рішають.

* * *

273

Аж поки з бідними біди не наберешся

I кров'ю власною не раз, не два заллєшся,

Добра не діждешся... Не діждешся, хіба що,

Немов закоханий, ти сам себе зречешся,

* * *

274

Коли нова весна вбере долини дно,

О люба, міркою хай цідять нам вино!

На пекло, гурій, рай не дуже розраховуй,

Адже у нас про них говорять не в одно.

* * *

275

Коли у мудрого є тайна будь-яка,

Хай в серці криється у нього, як Анкá*.

З малої рісочки стає перлина в мушлі,

Коли глибінь її оточує морська.

* Казковий птах.

* * *

276

Я тільки й знаю, що знання шукаю,

В найглибші таємниці проникаю.

Я думаю вже сімдесят два роки -

I бачу, що нічого я не знаю.

* * *

277

Надії зернятко серед зерна зостанеться.

Не буде нас, а дім і глек вина зостанеться.

Пропий із друзями все золото, що маєш!

А ні, то ворогу твоя казна дістанеться.

* * *

278

Мене всі недруги філософом зовуть.

Бог свідок, що обрав собі я іншу путь.

Прийшовши з безвісті у цю долину горя,

Принаймні знаю я, ким сам я хочу буть.

* * *

279

Цей світ і дня мені не дав прожить на волі,

Своїми втіхами не тамував він болі.

Довгенько вчився я в його суворій школі,

Та не скінчив її, не став я майстром Долі.

* * *

280

Не можу сонця я сховать за рожі-квіти,

Ні тайну виявить, яку привик таїти.

У океані дум знайшов перлину - розум,

I я перлину ту не смію провертіти.

* * *

281

Ми - сонце щастя й горя океан.

Ми справедливість любим - і обман.

Злі й добрі ми, довершені й нікчемні,

Іржаве дзеркало й Джемшідів жбан.

* * *

282

Я не по бідності обходжусь без вина.

Мені ні суд людський, ні кара не страшна.

Я п'ю лише тоді, коли на серці радість.

А нині в серці ти - і я не п'ю вина!

* * *

283

Хто-небудь виступить і всім гукає: «Ось я!»

Сріблом і золотом у вічі сяє: «Ось я!»

Та тільки, тільки-но налагодиться жити,

Як Смерть із засідки вже виступає: «Ось я!»

* * *

284

Назавжди вийшов я з недоброго житла,

Де порохом стають усі людські діла.

Хай той потішиться, що смерть мене взяла,

Хто вигулькне живий із-під її крила.

* * *

285

Ще вчора виспіли плоди твоїх надій,

Усе одержав ти, чого жадав, радій!

Та знай: без тебе все рішається зарані,

Що потім на путі трапляється твоїй.

* * *

286

Купив я глечика у гончара в крамниці,

I він одкрив мені предивні таємниці.

Він мовив: «Був я шах, мав щирозлотний келих

I став я глечиком для кожного п'яниці!»

* * *

287

З гілля надій моїх діждавши урожаю,

Своєї долі нить простежу я до краю.

Чи довго скнітиму в тіснім життя затворі?

Коли до небуття я двері відшукаю?

* * *