Ізабелла Сова - Терпкість вишні

Перші дві години: фільм про цінні виховні вартості.

Півгодини: дискусія на тему переглянутого фільму.

Наступні півгодини: перерахування виховних проблем, на які наштовхнувся тато.

Наступні півгодини: спільна праця над пошуком розв’язки, що вдовольняє обидві сторони (а надто дорослішу й досвідченішу).

Останні десять хвилин: підсумки дискусії, а також запевнення у взаємній любові.

Може, цього разу буде інакше?

Грудневий суботній ранок

Не було. Як завжди, усе за правилами: якщо щось іде добре, навіщо це змінювати?

Пунктуально об одинадцятій я всадовилась у фотелі проти екрана. Тато приніс касету, ввімкнув і вмостився на дивані. Цього разу він залучив фільм про долю хлопця з нужденної англійської родини. Біллі, худючий дванадцятирічний підліток, мешкає в одному з тисяч понурих мініатюрних будиночків. Разом із немічною бабусею, неотесаним старшим братом, маломовним, без угаву страйкуючим батьком-шахтарем і блідим спомином про віддавна померлу матір. Якогось ранку хлопець цілком випадково виявляє, що його покликанням є танець. І то, на жаль, танець класичний, не дуже популярне хобі серед фанатів футболу, біфштексів і темного пива. Біллі мусить розлускати дуже твердий горішок. Якщо він не відмовиться від танцю, то стане посміховиськом для знайомих шахтарів із селища, включно з батьком і братом. Як неважко здогадатися, спритний малий обирає довгий і стрімкий шлях до сценічної кар’єри. І перемагає. В останній сцені ми бачимо мускулястого чувака в костюмі лебедя, який виконує на сцені великий стрибок. Кінець. Я крадькома втерла солону краплину, яка щойно опустила мій сльозогінний канал.

— Як ти гадаєш, Вишеславо, що хотів сказати автор цього фільму?

Що краще обрати повне труднощів та впокорення життя у великому місті, ніж повне труднощів та впокорення життя у власному селищі, бо перше дає тобі шанс станцювати партію лебедя, а друге рокує на дешеве пиво, вихилите в товаристві безробітних друзяк?

— Що людина мусить зреалізувати свої мрії?

— Добре, а ще?..

З його тону я зробила висновок, що це не найвлучніша інтерпретація і я повинна робити подальші спроби.

— Що тільки витривалі й уперті люди можуть сподіватися на успіх? — висунула я наступну пропозицію.

— Ліпше, значно ліпше. Звісно, як ти зауважила, завдяки впертості й важкій мозолястій праці Вільям став кимось… Але в цьому мудрому фільмі є дещо інше… — Тато поправив окуляри. — А саме стосунки хлопця з приятелями.

— Але Біллі має тільки одного приятеля…

— Котрого зоставляє, щоб піти власним шляхом, шляхом до сценічного успіху. Бо Вільям знає, чого прагне, і знає, що на певному етапі треба зректися приятелів.

Він зрікається й родини, але цього я не скажу, бо відразу почнеться перераховування відмінностей між нездалою родиною Біллі та родиною, в якій я мала щастя народитися, вирости і здобути цінний досвід.

— Вишеславо, — тягнув тато, — якби герой фільму мав вибирати між удосконаленням свого таланту чи, як ти це називаєш, інтеграцією з групою, він обрав би…

— Перше, — сказала я, згідно з очікуваннями.

— Власне! — зрадів він. — Вільям уміє приймати правильні рішення. А йому ж тільки дванадцять років. Ти ж, як особа майже повнолітня… що аж ніяк не означає, що доросла, — наголосив він, — не завжди знаєш, який зробити вибір.

Я зітхнула.

— Але не журися. На щастя, у тебе є ми! І ми вкажемо тобі правильний шлях.

* * *

Це означає, що впродовж найближчих тижнів я мушу повертатися додому перед десятою. Але, може, й варто заплатити таку ціну. Бо коли б я тоді не зосталася надовше, то не познайомилася б з Данієлем, асистентом з КАША.

Данієль

Він з’явився на забаві (і вдруге в моєму житті) рівно за сім десята. Я сиділа в кутку винайнятої на вечір зали гуртожитку, розмірковуючи, чи, бува, не вшитися додому. По кількох жалюгідних спробах інтеграції з групою й чотирьох келихах трав’янисто-зеленого коктейлю зі смаком просочених спиртом водоростей із мене було досить. «Що я тут роблю?» — це питання вирувало в моїх звивинах якнайменше зо дві години. Схоже на те, що всі встигли інтегруватися в перший тиждень жовтня. А тепер уже пізно. Вони чудово розважаються без мене. Тож чого я мушу мордуватися? От тільки доп’ю коктейль і акурат устигну на приміський на пів до одинадцятої. Я зиркнула на старий годинник і тоді побачила Данієля, чоловіка, який захистив мене від доктора Цвіркуна. Він саме розглядався по залі, певно, вирішуючи, до кого б то підійти. Видавався таким же безпорадним, як і я. Довкола самі веселі групки добрих знайомців. І ми двоє, цілком прозорі для решти.

— Не найліпше бавимося, правда? — він саме підійшов, стискаючи в долоні свою порцію зеленкуватого коктейлю. — І на це пішло наших п’ять десяток?

— Я здала сім.

— Може, асистенти мають спеціальні знижки, — виправдав він спритних організаторів вечірки, а відтак додав: — Чим закінчилося тестування у Цвіркуна?

— Я одержала «четвірку». Навіть не встигла подякувати тобі за втручання, — шепнула я.

— Не варто. Ти була тоді така розгублена, що я не міг учинити інакше. Тепер ти також здаєшся розгубленою.

— Бо я така і є.

— Замолоду ми всі відчуваємо себе розгубленими, але це минає, — втішив він мене, а потім простягнув долоню. — Я Данієль.

Майже середина грудня

Я ганяла по місту в пошуках подарунків під ялинку. Краще залагодити це наперед. Потім час летить так швидко, що й не оглянешся, як уже прокидаєшся різдвяного ранку. Зазираєш до мішка, а там, окрім кількох нікчемних дрібничок, нема що дарувати. Тож цього року я свідомо вирушила на закупи раніше. Саме кружляла Ринком, коли віддалік помітила Данієля. Він замислено стояв біля фонтана, годуючи голубів шматочками блідого бублика. Чи повинна я підійти? А якщо це буде нав’язливо? Може, він когось чекає? Я тільки скажу йому «привіт» і зразу піду.

— Привіт. Ти мене пам’ятаєш?

— Звичайно, розгублена студентка з вечірки, — усміхнувся він, жбурляючи на землю черговий шматочок розтовченого бублика.

— Ти і справді мене запам’ятав, — зраділа я. Адже такий чоловік, як він, щодня зустрічає десятки цікавих жінок, студенток, викладачок.

— Часом буває, що ми запам’ятовуємо щось на все життя. Сам не знаю, чому воно так є…

— Треба запитати якогось невролога, — запропонувала я. — Він повинен багато знати про процеси запам’ятовування.

— Я мав на увазі дещо інше. — Він обтріпав долоні від крихт. — Розумієш, щодня кожен із нас переживає кілька миттєвостей, які важливіші від інших. Якийсь уривок розмови, образ. Наприклад, нас зачепить мала дитина чи незнайомець запитає, котра година. І ми пам’ятаємо це до кінця своїх днів. Чому саме це, а не те, що трапиться через секунду… Чому це так?

Я змовкла, вражена