Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том десятий

у вічну темряву. І я всміхаюся сам до себе: я не став ні знавцем Біблії, ні письменником. Навпаки, поки мене не поховали в темниці на півдесятка років, я був зовсім не тим, що мені пророкував місіонер. Я був знавець сільського господарства, професор агрономії, майстер знижувати непродуктивні витрати сили, майстер поліпшувати рільництво, лабораторний учений, що обов'язково вимагає точності і перевірених під мікроскопом фактів.

І ось тепер, цього теплого надвечір'я, я сиджу у відділенні для вбивць і, переставши писати свої спогади, прислухаюсь, як у сонному повітрі дзижчать мухи, як півголосом розмовляють мої сусіди — Джосіфес Джексон, негр-убивця, праворуч, та італієць Бамбеччо, теж убивця, в камері ліворуч. Крізь грати вони кажуть один одному, що свіжі рани добре змащувати пережованим тютюном.

Я тримаю у випростаній руці авторучку і, згадавши, що колись інші мої руки тримали отак гусяче перо або грифель, думаю, чи той місіонер у дитинстві також бачив притлумлений відблиск сяйва й спізнав миттєве щастя міжзоряних блукань?

Та вернуся до свого самотинного ув'язнення. Коли я вже вмів перестукуватися з товаришами, а все ж лишалося ще багато безмежно нудного часу і не було чим його заповнити, я досить успішно навчився самогіпнозом присипляти свою свідомість і будити підсвідомість. Але вона не підлягала ніяким законам, ніякій дисципліні, а нестямно блукала в якомусь кошмарі, де не було зв'язку між подіями, часом і особою.

Мій метод механічного гіпнозу був простий-простісінький. Я брав соломинку, приліплював її до стіни недалеко від дверей, де було більше світла, і, підібгавши ноги, сідав на сінника. Тоді пильно вдивлявся в ту ясну цятку, наблизивши до неї очі й закотивши їх скільки змога вгору. Водночас я послабляв волю і весь віддавався млості, що поступово мене огортала.

Відчуваючи, що ось-ось втрачу рівновагу й перевернусь, я заплющував очі і вже несамохіть падав непритомний на сінника. І тоді протягом десяти хвилин, півгодини, ба навіть цілої години я навіжено блукав у віками нагромаджених спогадах про своє ненастанне відродження. Але час і місце змінювались дуже швидко. Згодом, уже прокинувшись, я знав, що всі ці чудні примари зв'язані якось із особою Дерела Стендінга. І тільки. Мені ні разу не пощастило відтворити якесь ціле життя або відчути, що пережите збігається в часі й просторі. Мої сни, коли їх можна назвати снами, були безладні й безтямні. Ось один із них. Протягом п'ятнадцяти хвилин напівсвідомого стану я лазив і ревів у намулі первісного світу, потім сидів поруч з Гаазом[9] на моноплані й розтинав повітря в дев'ятнадцятому сторіччі.

Прокинувшись, я згадав, що я, Дерел Стендінг, за рік до ув'язнення справді літав з Гаазом до Санта-Моніки над Тихим океаном. Але я не міг згадати, щоб я лазив у первісному намулі. Одначе я розважив, що коли те лазіння чомусь підсвідомо постало переді мною, то воно, безперечно, свідчило про якесь давнє моє існування, ще задовго до того, як я став Дерелом Стендінгом. Просто та подія набагато давніша. І обидві були реальні, а то як я міг би їх згадати?

О, які прекрасні образи й події поставали переді мною! Протягом кількох хвилин напівсвідомого буття я опинявся у царських палатах, сидів на покуті і в кінці столу, був блазень, вояк, урядовець і чернець. Був володар, що сідав на почесному місці. Моя громадська влада спиралася на власний меч, на грубі замкові мури і численне вояцтво. Але мені належала й духовна влада: улесливі попи й гладкі абати сиділи нижче за мене, пили моє вино та їли мою печеню.

Я носив залізного рабського нашийника в холодному краю і кохав принцес королівського дому в нагріті від сонця тропічні ночі. Чорношкірі раби розганяли душне повітря віялами з павиного пір'я, а здалека, з-за пальм і водограїв, долинало ревіння левів та крик шакалів. Іншим разом я сидів серед холодної пустелі, гріючи руки біля вогнища з верблюжого кізяка, або лежав у сякому-такому затінку спаленого сонцем полину біля висохлого джерела й спраглими вустами благав води, а навколо мене в солончаках валялися кістки людей і тварин, що загинули зі спраги.

Я був і моряком, і найманим убивцею, і вченим, і схимником. То я сидів над рукописними сторінками грубезних запліснявілих томів, серед мудрої тиші, в сутінках приліпленого до скелі монастиря, тоді як унизу на пологих узбіччях, хоч уже зайшло сонце, селяни працювали на своїх виноградниках і в оливкових садках, а пастухи гнали з лугів гомінку череду кіз і корів. А то вів крикливих бунтарів по вибитих колесами й зграсованих копитами дорогах забутих прадавніх міст; або ще — врочистим і незворушним, наче могила, голосом виголошував закон, визначав ваготу злочинів і засуджував до страти людей, що так само, як Дерел Стендінг з Фолсомської тюрми, порушили закон. З високої до запамороки топ-щогли, що похитувалася над палубою, я оглядав блискуче проти сонця море, де в зеленкуватій глибині мінилися коралові рифи, і, скерувавши корабель на безпечну гладінь дзеркальної лагуни, кидав кітву біля самого коралового берега, отороченого пальмами. Я боровся на забутих полях давніх битв, коли сонце сідало, а боротьба безупинно точилася й уночі, при світлі зірок, і навіть вітер, що віяв з далеких засніжених вершин, не годен був охолодити войовничого запалу вояків. А то знов ставав маленьким Дерелом Стендінгом і бігав босоніж по весняній росяній траві на фермі у Міннесоті; посинілими з холоду руками годував худобу в морозні ранки, а в неділю побожно, з острахом слухав казання про грізного й величного бога, про Новий Єрусалим[10] та про страшний пекельний вогонь.

Спалахи ось таких видив поставали переді мною, коли я в самотинній камері Сан-Квентіну втрачав свідомість, напружено дивлячись на шматочок блискучої соломинки. Звідки всі ці видива? Звісно, я не міг створити їх з нічого у себе в камері, як не міг створити й тридцяти п'яти фунтів динаміту, що його так настійливо вимагали від мене капітан Джемі, начальник Есертен і в'язнична управа.

Я, Дерел Стендінг, що народився й виріс на фермі в Міннесоті, — колишній професор агрономії, невиправний в'язень СанКвентіну, а тепер засуджений до страти злочинець у Фолсомі. Те, що я описую, що я видобув з своєї підсвідомості, не належить Дерелові Стендінгу. Дерел Стендінг, що народився в Міннесоті й незабаром повисне на мотузі в Каліфорнії, ніколи не кохав королівен у королівських палацах, не бився врукопаш на хитких палубах кораблів, не тонув у коморі з вином, нажлуктавшись горілки, під п'яні зойки й передсмертний спів матросів, коли