Люк Бессон - Артур і заборонене місто

високі врожаї, вміли добувати корисні копалини і шукати скарби. Але як тільки дізнавалися про черговий набіг орди Упиря, ховалися самі і заривали свої скарби так глибоко, що жоден осмат не зміг їх знайти.

Кожен невдалий набіг доводив Упиря до сказу. І він вирішив створити такі умови для своїх підданих, за яких вони самі віддаватимуть йому все.

Він рідко убивав полонених. Але не тому, що був милосердним: його гуманність опиралася на комерцію.

— Загибель мініпута позбавляє мене клієнта, підданого або робітника. Якщо всі мініпути загинуть, хто тоді вибудує мені палац? — полюбляв повторювати він.

Щоб витягти у своїх підданих багатства, яких не зміг украсти, він почав привчати їх до азартних ігор — отже, до виграшу, прагнення володіти незчисленними багатствами. І мініпути під наглядом осматів попалися на його гачок і понесли свої грошики в ігорні заклади і притони, прибутки яких надходили до Жахливого У.

Упир також наказав спорудити торгові ряди і здавав там місця за великі гроші. Ринок став велетенським торжищем, де податок з кожного проданого чи купленого товару — це прибуток Упиря.

Наші друзі йдуть цим безмежним базаром, здивовано озираючись на всі боки. Всім трьом страшно, бо з кожної будки в натовп визирає спеціально навчений осмат.

Але допитливіть переборює страх. На базарі можна зустріти найфантастичніших тварин, про існування яких Ар-тур навіть не підозрював. У хлопчика очі — як великі круглі блюдця. Ось, наприклад, ступає гурт невідомих тварин з такими довгими вухами, що при ходьбі їх доводиться підбирати, інакше можна заплутатися в них і впасти.

— Хто це такі? — запитує здивований Артур.

— Довгопанчохи-вовпу. Вони з Третього Континенту, приходять сюди підстригатися, — пояснює Барахлюш.

— Як підстригатися? — не вгаває Артур.

— Їхнє хутро дуже цінне, тому вони приходять на ринок і продають його. Вовна відростає двічі на рік, отож і на ринок вони приходять двічі. І так заробляють собі на життя. А решту часу сплять, — розповідає Барахлюш.

— А чому в них такі довгі вуха?

— Довгопанчохи-вовпу не вбивають тварин і не можуть собі пошити теплий одяг із шкур для захисту від холоду. А взимку в їхніх краях лютують морози. Тому батьки із самого дитинства смикають їх за вуха, щоб вуха стали якомога довшими. Узимку в них можна загортатися, як у шубу. Так уже в них заведено. Вже кілька тисяч селенелій довгопанчохи-вовпу смикають своїх дітей за вуха, щоб потім, коли ті стануть дорослими, вуха захищали їх від холоду.

Артур мовчить. Як і всі хлопчики його віку, він не любить, коли його смикають за вуха навіть у день народження. І йому важко уявити, що когось можна так довго смикати, що вуха в бідолахи витягнуться до самих п'яток.

Ось хлопчик бачить маленького вовпу. Він іде разом із батьками, які весь час смикають його за вуха, але він не виявляє ніякого незадоволення. Вражений незвичайним видовищем, Артур натикається на стовп. Точніше, його голова опиняється між двома стовпами. Задерши голову, хлопчик виявляє, що ці стовпи є насправді довжелезними ногами, на яких розгойдується продовгувате тіло. Якщо таку істоту порівняти із земними тваринами, то можна сказати, що вона найбільше нагадує коника-стрибунця, до якого приставили ноги фламінго.

— Це спаржопих, — пошепки пояснює Барахлюш. — Усі спаржопихи дуже високі і дуже образливі!

І Артур одразу ж переконується, що юний принц мав рацію.

— Не потребую ваших вибачень, юначе! — лунає ображений скрипучий голос, і над хлопчиком нависає кисла фізіономія в окулярах. Зелені плями, які прикрашають фізіономію, роблять її схожою на захисну маску спеціального агента.

— Перепрошую, будь ласка, я не мав наміру вас образити! — ввічливо відповідає Артур і знову задирає голову, щоб бачити співрозмовника.

— Ну ось, він ще й вибачається! А міг би просто обійти мене. Я не прозорий! — сердиться спаржопих. — Тільки-но прийдеш на ринок, як доводиться цілий день горбитися і дивитись собі під ноги. Ні, тутешні заклади зовсім не пристосовані до мого зросту! А скільки образ доводиться зазнавати від такої мілкоти, як ви!

— Я вас розумію! — люб'язно погоджується Артур, вирішивши не ображатися за «мілкоту». — Колись я тє^к був великим, і знаю, як це образливо.

Спаржопих, не розуміючи, про що йдеться, ще дужче починає сердитися.

— Вам мало того, що ви мене штовхнули, так ще й насміхаєтесь!

— Та ні, що ви! — виправдовується хлопчик. — Я просто хотів сказати, що раніше мав зріст один метр тридцять сантиметрів, а тепер тільки два міліметри. І я хотів… хотів… сказати… як складно бути великим у світі малюків, але й бути малюком у світі гігантів також не дуже солодко.

Артур і його несподіваний співрозмовник ніяк не розійдуться, заплутавшись у своїх словах, і не знають, як чемно попрощатися. Перший крок робить спаржопих.

— Ви отримуєте моє прощення! — велично промовляє він, поглядаючи звисока на крихітного чоловічка з коротенькими ніжками. І, переступивши через Артура, гордо відходить.

— Я тебе попереджав: вони ображаються без причини! — нагадує Барахлюш.

Спаржопих уже зник, а хлопчик усе ще дивиться йому вслід.

Та ось його увагу привертає група не менш екзотичних тварин. Це велетенські істоти в хутрі, круглі, як кулі, з гостренькими лисячими мордочками і дванадцятьма лапами, які ні на мить не перестають рухатися.

— Це кульокири. Вони живуть у лісах П'ятого Континенту, — повідомляє Барахлюш. — Вони уміють полірувати перлини. Ти приносиш їм пошкоджену перлину, вони її ковтають, а через півроку повертають тобі ще кращу, ніж вона була до того.

Ніби бажаючи підтвердити слова принца, один із кульокирів підкочується до вітрини крихітної крамнички у скельній ніші. На порозі його зустрічає шитокрит. Плем'я шитокритів із далекого Шостого Континенту удостоєне звання офіційного постачальника товарів у Некрополіс. Шитокрити наділені правом контролювати вуличну торгівлю міста. Ці привілеї надав їм сам Упир. Кажуть, що вождь племені Гуа-нокрант колись урятував життя Жахливому У, позичивши йому грошей на пластичну операцію. Жахливий У не залишився в боргу і віддячив вождеві та його племені. Це було давно — багато селенелій тому, і відтоді всі шитокрити, які прибувають у Некрополіс, багатіють.

Кульокир простягує одну із лап продавцеві, і той неохоче тисне її. Хоча, можливо, кульокир просто передає йому в лапу щось із своєї лапи.

Перемовившись із продавцем кількома фразами, яких ні Артур, ні Барах-люш не зрозуміли, кульокир починає здригатися в конвульсіях, ніби в нього раптово почались шлункові кольки. Навіть його хутро кілька разів міняє колір, аж поки нарешті не набуває нудотного зеленкувато-жовтого відтінку. Потім він громоподібно зригує — із його рота вилітає чудова перлина, падаючи просто в підставлену шитокритом скриньку із чорного дерева. Кульокир набуває