Сергій Бут - Листи з того світу

рису його обличчя: густі брови. Вони синхронно підстрибували вгору, щойно він промовляв слово «ви». А мої очі насолоджувалися цими «батутними стрибками».

— Отже, ви… — брови вгору.

— А де ви?.. — брови вгору.

— Коли ви?.. — брови вгору.

Бров’яна акробатика спершу тішила мене, та доволі швидко втомила своїм безглуздим ритмом. Мабуть, це був тест для тих, хто мріяв стати багнетом фастфуду, і, схоже, цей тест я успішно пройшов. Питання не вимагали поглиблених знань, щоб дати на них правильні відповіді: у мене вони виходили чіткими й лаконічними. Неабияку роль відігравав досвід роботи офіціантом, отриманий іще на першому курсі, і, здається, це остаточно схилило шальки терезів на мою користь.

Олег Андрійович підвівся з місця і привітав мене із зарахуванням до команди професіоналів, а також дав кілька корисних порад. Усі настанови кадровика я слухав із фірмовою усмішкою працівника «Мак-Дональдсу», так, наче вже стояв на касі й приймав замовлення. Насамкінець він побажав мені удачі, і я, подякувавши, подався з кабінету. Попереду чекав не вельми приємний медичний огляд у лікарні, але це мене не лякало.

Початок дня видався напрочуд вдалим, і за інерцією я попрямував до центрального РАЦСу, попередньо сповістивши Раїсу Павлівну про свій прихід.

Коли я увійшов до кабінету, родичка Яші наводила лад на захаращеному папками столі. За канцелярськими теками, що обмурували жінку з усіх боків, виднілася лише голова, але й та схилялася над купою паперів. Скрип дверей змусив її відірватися і звернути на мене увагу.

— Доброго дня. Я…

— Чую, чую, чую. Ваш твердий голос із жодним іншим не сплутаєш. Проходьте, сідайте.

Я примостився на стільці, розмірковуючи над особливостями власного голосу, але Раїса Павлівна обірвала мою думку розповіддю про післявідпусткову депресію.

— Уявляєте мій стан, коли я все це побачила? — жінка здійняла руки, демонструючи розпач. — Напарниця повинна була займатися моїми справами, але захворіла. Ось тепер мені доведеться розбирати все, що накопичилося за ці тижні. Це жах!

— Може, я зможу чимось допомогти? — зреагував я на бідкання жінки.

Вона зацікавлено глянула на мене, певно, оцінюючи мої шанси, але зразу ж передумала.

— Ні-ні, це жіноча робота. Якщо не важко, то поскладайте папки зі столу он туди, під стіну.

Звільняючи робоче місце від зайвих паперів, я коротко описав працівниці юстиції своє бачення справи і подав їй блокнот, де були занотовані дати життя і смерті діток Ісаєвих. Натомість вона запропонувала більш зручний алгоритм вирішення цієї проблеми.

— Навіть уявити не можу, скільки часу знадобилося б, якби довелося шукати ці дані в паперах, — іронічно мовила Раїса Павлівна, цокаючи нігтями по клавіатурі.

Декілька секунд програма виконувала пошук, про завершення якого сповістили очі жінки, що перетворилися на вузенькі щілинки, роздивляючись результат у моніторі комп’ютера.

— Ну от, Дарину знайшли.

Раптом в історичній темряві зажевріла надія. Ймовірність дізнатися правду зростала в мене на очах і, не витримавши, я зазирнув у монітор. На жаль, нічого нового для себе там не побачив. Дати народження та смерті Дарини чітко співпадали з даними із блокнота, те саме прізвище і… все. Приховати розпач не вдалося.

— Щось не так? — перепитала Раїса Павлівна.

— Вибачте, але тут — жодної нової інформації. Навіть про батьків нічого не зазначено.

— Ви поспішаєте з висновками. Давайте ще глянемо дані Ореста.

Жінка вправно набрала у стрічці пошуку іншу дату, однак ця спроба виявилася ще більш нікчемною — жодного результату. Інформація про хлопчика була відсутня. Я опустив голову.

— Стосовно Ореста маю таку версію: оскільки немовля померло наступного дня після народження, то, найімовірніше, документація на нього взагалі не видавалася.

— Тобто? — чекав я тлумачення.

— Якщо діти народжуються мертвими чи помирають упродовж доби, то в лікарні виписується довідка, свідоцтво про народження не виготовляється, тому й записів у нас — жодних.

— А з Дариною? Вона ж прожила більше.

Раїса Павлівна закрила програму і повернулася до мене.

— У базу даних заносять лише дати і прізвища померлих. Уся додаткова інформація зберігається в реєстраційних журналах, що знаходяться в архіві відділення, де видавалося свідоцтво. У даному випадку — Шевченківський РАЦС.

Небога Яші таки обнадіяла.

— Бачу по очах, що ви вже готові туди бігти, однак вимушена засмутити: я не маю там близьких знайомих, тож мусите самі давати раду.

Новина була невтішна, але не настільки, щоб засмутити мене, — шанс реставрувати всю історію з’явився.

Після відвідин РАЦСу мій шлях лежав до вулиці Вітвера.

Петро Петрович зустрів мене без надмірної радості. По-перше, я досі не забрав усіх речей, а по-друге, він не мав нового квартиранта.

— Ну що, нова хазяйка тебе ще не вигнала? — пробурмотів він.

— Та ні.

— То йди забирай свої клунки, — холодно сказав чоловік, перераховуючи повернутий мною борг.

Я мовчки пройшов у колишню оселю і почав складати речі у дві величезні «ашанівські» торби, отримані колись як бонус за подвійну зміну в гіпермаркеті.

Процедура забрала в мене не більше двадцяти хвилин. Закінчивши, я ще раз обвів поглядом кімнату. Під стіною самотньо стояв старенький ризький велосипед. Я вирішив його перевезти в останню чергу: потрібно було дати час Ельзі Олександрівні звикнутися з моїми знахідками. Більше тут робити нічого. Я вийшов до коридору і пообіцяв Петру Петровичу забрати велосипед за декілька днів. Ми розпрощалися без люб’язностей, розбавивши цей процес сухими «до зустрічі».

Під вечір на горизонті з’явилися ескадрони грозових хмар, що готувалися атакувати Львів шквальним вогнем із дощу та граду будь-якої миті. Я поспішав до нового місця дислокації. На підході до Галицької площі таки втрапив під грозовий обстріл небесної артилерії. Дощ із градом сікли моє обличчя влучними пострілами, не залишаючи на ньому сухого місця. Вода, що стрімкими потоками збігала до каналізаційних отворів, набиралась у взуття, а вітер своїм напором мало не збивав із ніг, і все це під акомпанемент приголомшливого гуркоту грому та світлового шоу у виконанні криволінійних блискавиць. До під’їзду я мчав, навіть не намагаючись шукати сухих острівців, — ноги однак намокли. Зігрівався думкою про те, що зараз буду в теплій і затишній кімнаті з чашкою гарячої кави.

Я вскочив у під’їзд і швидко піднявся на третій поверх, залишаючи на дерев’яних сходах мокрі сліди від кросівок. До втілення мого бажання залишалися лічені секунди, та перевернута шістка на дверях квартири Ельзи Олександрівни вщент розбила сподівання на сухий одяг і гарячу каву. Першого ж дня ми з хазяйкою домовилися, що вона перевертатиме металеву шістку на дев’ятку, коли в неї будуть відвідувачі, таким чином сповіщаючи мене про свою зайнятість. І ось, стікаючи водою, я стояв і розчаровано дивився на дев’ятку,