Ю. Несбе - Нетопир

розумієш? Але цей хлопець умів битися! Такі типи дістають те, на що заслужили.

Двері прочинилися.

— Хай тобі дідько, Тувумба! Наче у нас до цього бракувало проблем! Ні, конче треба зламати ніс зятеві шефа місцевої поліції! — пробурчав Террі-ведучий і з підкресленою незадоволеністю голосно сплюнув.

— Просто рефлекс, шефе, — сказав Тувумба, дивлячись на жирний бурий плювок. — Таке більше не повториться. — Він непомітно підморгнув Ендрю.

Обнявшись наостанок з Ендрю, Тувумба попрощався з Харрі невідомою мовою, і норвежець поквапився дружньо поплескати його по плечу, щоб уникнути потиску руки.

— Якою мовою ви говорили під кінець? — запитав Харрі, коли вони сіли в автомобіль.

— А, це! Креольська, суміш англійської і слів аборигенів. Нею говорять багато аборигенів по всій країні. Як тобі бокс?

Харрі зітнув плечима:

— Цікаво було поглянути, як ти заробляєш гроші, але зараз ми могли б уже дістатися до Німбіна.

— Якби ми не поїхали сюди, то сьогодні увечері тебе б не було в Сіднеї, — відповів Ендрю. — Таким жінкам так просто побачення не призначають. Може, потім вона стане тобі за жінку і народить тобі маленьких Ховлі?

Обоє посміхнулись. За склом на тлі призахідного неба пропливали мимо дерева і маленькі будиночки.

Засвітла до Сіднея вони не встигли, але телевежа посеред міста освітлювала вулиці, немов величезна лампа. Ендрю зупинився біля лагуни Серкулар, неподалік Оперного театру. У світлі фар дриґався маленький нетопир. Ендрю запалив сигару. Харрі зрозумів, що виходити з машини не слід.

— Нетопир у аборигенів — символ смерті. Знав?

Харрі цього не знав.

— Уяви собі населене місце, на сорок тисяч років одрізане од усього світу. Тобто в цьому місці не знали ні іудаїзму, ні християнства, ні ісламу, тому що між цим місцем і найближчим континентом — ціле море. А картина сотворіння світу у місцевих жителів виглядає так. Першою людиною був Бір-рок-бурн. Його виліпив Байме, «несотворенний», який був початком усього і любив усіх своїх створінь і піклувався про них. Коротше, цей Байме — хлопець хоч куди, і друзі звали його Великий Батьківський Дух. І коли Байме створив Бір-рок-бурну і його дружині непогані загалом умови для життя, він показав на дерево ярран, де був борть із бджолами.

«Можете їсти все, що захочете, на землі, дарованій вам, але це дерево — моє, — попередив він їх. — Тому не їжте з нього, інакше вам і нащадкам вашим дістанеться на горіхи». — Ну, щось подібне. Хай там як, одного дня, коли Біррок-бурн пішов назбирати хмизу, його дружина підійшла до дерева ярран. Спочатку вона злякалася, побачивши перед собою високе священне дерево, і хотіла щодуху тікати від нього, але навколо було стільки хмизу, що вона мимоволі затрималася. Крім того, про хмиз Байме нічого не говорив. Збираючи хмиззя, вона почула над собою тихе дзижчання, підвела голову і побачила борть і мед, який стікав з бортя по стовбуру дерева. До цього вона куштувала мед лише раз, а тут його було страх як багато. На липких жовтих краплях блищало сонце, і Бір-рок-бурнова дружина врешті-решт не встояла і полізла на дерево.

Ту ж мить, як вітер, з дерева злетіла жахлива істота з величезними крилами. І був то нетопир Нарадарн, якого Байме посадив пильнувати священне дерево. Жінка впала на землю і кинулася до своєї землянки. Але було пізно — смерть уже прийшла в світ в образі нетопира Нарадарна, і прокляття його лягло на всіх нащадків Бір-рок-бурна. І від такого горя заплакало дерево ярран гіркими слізьми. Сльози збігали вниз по стовбуру і застигали, і червоні липучі краплі досі можна побачити на корі дерев ярран.

Ендрю із задоволеним виглядом струсив попіл із сигари.

— Ну, чим не Адам і Єва, га?

Харрі кивнув, визнаючи, що й справді якась подібність є:

— Можливо, іноді в народів у різних куточках планети просто з’являються схожі тлумачення або фантазії. Може, це природжене, записане в підсвідомості. І ми, незважаючи на всю нашу несхожість, рано чи пізно все одно приходимо до однакових відповідей.

— Дасть Бог. — Ендрю, примружившись, вдивлявся в сигарний дим. — Дасть Бог.

Бірґіта прийшла у десять хвилин на десяту, коли Харрі вже допивав другу склянку коли. На ній було звичайне біле бавовняне плаття, руде волосся зібране в симпатичний хвостик.

— Я вже боявся, що ти не прийдеш, — сказав Харрі. Начебто жартома, але ж він справді цього боявся. З того самого моменту, як призначив їй зустріч.

— Правда? — Вона грайливо поглянула на Харрі. Він вирішив, що вечір обіцяє бути приємним.

Вони замовили свинину під карі, курча з кеш’ю по-китайськи й австралійського вина.

— Знаєш, я досі дивуюся, як тебе занесло так далеко від Швеції.

— Не варто. В Австралії живе майже дев’яносто тисяч шведів.

— Невже?

— Велика хвиля була перед Першою світовою, потім молодь потягнулася у вісімдесятих, коли у Швеції почало зростати безробіття.

— А я гадав, що ви, шведи, не встигнете виїхати з дому, як починаєте сумувати за рідною їжею і святами.

— Все правильно, тільки це про норвежців. Так-так! Ті норвежці, з якими я тут зустрічалася, починали нудьгувати за домівкою мало не з перших днів, а через два-три місяці поверталися в Норвегію, до своїх в’язаних светрів!

— Але Інґер була не з таких?

Бірґіта посерйознішала:

— Ні, Інґер була не з таких.

— Чому ж вона залишилася тут, в Австралії?

— Тому ж, що й більшість із нас. Приїздиш погостювати і закохуєшся в країну, погоду, легке життя або якого-небудь хлопця. Хочеться продовжити посвідку на проживання. Скандинавки без зусиль знаходять роботу в барі. А потім розумієш, що це вже твій дім.

— З тобою було приблизно те саме?

— Приблизно так.

Деякий час вони їли мовчки. М’ясо було смачне і добре просмажене.

— А що ти знаєш про нового бой-френда Інґер?

— Ну, одного разу він заглянув до нашого бару. Вони познайомилися в Квінсленді. Думаю, на острові Фрезер. Він скидався на той тип хіпі, який, я гадала, вже зовсім вимер, але виявилось, непогано прижився в Австралії. Довге волосся, квітчастий просторий одяг, сандалі. Неначе тільки-но з пляжу у Вудстоку.

— Пляж? Але у Вудстоку немає моря, він посеред Нью-Джерсі.

— Там же, здається, є озеро, де купаються? Наскільки я пам’ятаю.

Харрі уважно подивився на неї. Бірґіта злегка зсутулилася над тарілкою. Біля перенісся збилися в зграю ластовинки. Харрі подумав, що вона дуже гарна.

— Ти не можеш цього пам’ятати. Ти ще надто молода.

Вона розсміялася:

— А ти що, старий?

— Я? Ну, на кілька днів, може, старший. Є речі, без яких у моїй роботі не обійтися. І десь усередині