Мирослава Горностаєва - Дажбожа криниця

задушно. Але до дверей ніхто не рушив. Милич сів біля мене і заглибився в молитву. Решта Дажбожичів скупчилися посередині.

З книгарні вийшов Чара з якимось вузлом.

— Світозаро, йди сюди.

Я підвелася і підійшла до старого. Він дав мені вузлика

— Дощечки з резами. Про Кия, про Арія… Хоч щось врятуй! Через двері пізно, там вогонь… Йди-но…

Волхв потяг мене в кут, підняв дошки підлоги.

Колись — сказав, — се єдина Святиня була. За хазарських набігів люд в ній ховався… Сей хід веде назовні. Він півзавалений, але ти пролізеш.

— А ви, а інші?

— Нам нема куди тікати, Світозаро… Я не полишу Святині, інші теж… А ти — іди… Рятуй себе і дитину… І письмена… Ну?

Я стояла нерішуче. Раптом щось наче шпигнуло: Ратибор… Рід не повинен урватися… Рід…

— Я йду, Віщий…

— От і добре, доню… З Дажбогом іди…

Я почала спускатись… Останнє, що побачила — сяючий лик Прабатька Аріїв, та Чару, що завмер перед Образом з молитовне піднятими руками.

Хід дійсно був старий і півзавалений. Я повзла, мов кріт, прокопуючи собі дорогу. Час зупинився. Під землею не було часу… Вузол заважав мені страшенно, але я трималась його, наче власної душі.

Страшний удар струсонув землю. Стеля посунулась на мене. Я ледве уникнула обвалу.

«Святиня впала… Чара… Милич… Богумил… Богдан…»

Я знала усіх учнів старого волхва. Нині повторювала їхні імена, давлячись слізьми…

«Світлян… Іскра… Ярусь… Купав…»

«Дажбожичі, діти Сонця… Такі різні… Вони теж хотіли знати все… Жоден не вийшов… Жоден… Мені теж не вибратись… Може й на краще…»

Ратиборова дитина ворухнулась. Раз… Вдруге…

«Рід… Рід чорноокого воїна з Карпат — гір… Там високе небо, і вівці ходять турмами… Там можна заховатись…Укритись…»

«Не затулишся від Тьми горами… Ні…»

Звиваючись мов змія, я проштовхувалась півзасипаним ходом. Мліла, отямлювалась, знову мліла… Врешті відчула обдертим обличчям дотик свіжого повітря.

Довго вибиралася назовні. Виповзла, врешті. Не могла зрозуміти — ранок чи вечір… Потім втямила — ранок… Ранок наступного дня. Ніч я провела під землею.

Сонце сходило… Святеє сонечко Дажбожичів… Я виповзла далеченько від Святині, на Дніпровому березі. Зовсім поруч шумів Перунів Гай…

«А святі дерева постинаєте…»

«Бог Ізраїлю — вогонь… Вогонь поїдаючий…»

Чара говорив, що ромеї взяли свою віру в юдеїв, як хозари. Тільки хозари прийняли вірування древніх гебреїв, а вороги Святославові — вчення якогось мудреця з Галілеї… В Святині, серед інших чужоземних писань, були і його життєписи, писані ріжними

людьми, з тьмою неспівпадінь. Нинішні ромеї називали сього проповідника Богом… А чи сином Божим. Чара говорив, що ромеї знову створили собі Тримурті, як у древніх Аріїв. Бог єдин і троїст. Але Арії ніколи не топтали чужих святинь.

Я побігла до Гаю… Вдруге я переступила заборону. Дуби тривожно гуділи.

Одразу ж я наштовхнулася на тіло. Потім — ще…

Перуничі, волхви-воїни, єдині серед рахманів носили зброю. Крім них на це мали право лише «діти Світовида». Якось в Києві були гості з далекого Руяну. Ратибор мав тоді показовий бій з міцним світловолосим хлопцем, схожим на сканда. І виграв. Руянець ще подарував йому оберіг з бурштину…

Перуничі відступали, але клали ворога трупом. На кожного чубатого вояка — десяток найманців… Подекуди траплялися тіла перекинчиків з Гори, але їх було небагато. Князеві прихвосні, на відміну від урманів, знали, що то є — Перунові вої, і не лізли наперед.

Кривавий слід битви вів до самої знайомої мені галявини. Тут, біля ніг Перуна, Вогнедар дав останній бій. Як і Чарі, йому нікуди було іти від свого Божества.

Серед мертвих у лісі я не знайшла Ратибора. Тут його теж не було. Я зазирнула в лице кожному загиблому. Перуничі лежали півколом, захищаючи понищений нині жертовник. Кожний був пронизаний десятком стріл. Сам Вогнедар лежав біля порожнього Святого Місця. Образа не було. Не вберіг Верховний. Я присіла біля нього, бо відчула, так, відчула, що старий ще живий.

Я спробувала вжити прани. Але життєва сила старого волхва вислизала з-під мого впливу. Вогнедар не хотів залишатись.

— Облиш… жоно… Для… чого…

— Не йдіть, Віщий!

Старий дивився повз мене. У небо.

— Перун… не прийшов… Хіба ми погано бились?

Я знала від Ратибора це вояцьке повір'я. Під час лютого бою Сварожич вогняною праною сходив на землю, втілюючись в якогось воїна. Говорили, що Вогнедару, замолоду, пощастило бути Перуновим втіленням. Сього разу Вогонь Небес не знищив ворога.

— Се випробування нам… жоно… Напевне…

— Віщий, що з Ратибором?

— Схопили… Його… І ще двох… Не пощастило… воїну, знову… проґавив солодку смерть…

— Віщий… Стривайте… Вогнедаре!

Та старий вже згас. Дуби грізно гуділи під вітром.

Я побігла з мертвого Гаю до міста… Летіла знайомими вулицями. Тиша… Дивна тиша. Лиш десь виють пси…

Торжище… Велесової Святині теж нема… Вугіль і попіл… Мертві кияни… Не воїни… Ремісники… Замість зброї — кілки та сокири.

Пристанище Берегині… Теж руїна. Посеред двору — вогнище. Рештки деревляних Образів. Півспалена Лада, до якої я колись молилася. Мертві жриці. Дівчатка… Мої учениці… Тіла зі слідами насильства… В мертвих очах застиг переляк…

Це зробив не печеніг, не хозарин, а син Святославів… Во ім'я Бога Ізраїлю та його Сина… Власну столицю взяв на меч!

Ось і Ковальський Кут. Зброярі билися запекло. Багато погорілих хат. На цілих домівках на дверях — отес. Ромейський хрест.

Ось хата брата Тура… Попелище… Ось батьківське подвір'я… Леле! Татко боронився завзято. Хінським мечем, дарунком Святослава. Певно, ухопив перше, що трапилось під руку.

Мати, моя вічно заклопотана мати, лежала поруч з мертвим чоловіком. Груди їй пронизав варязький меч. Вона теж не пішла на ріку за княжим наказом.

«Се не боляче… Окунувся — і все…»

— Світозаро! Гей, Світозаро!

З- за плоту боязко визирала Ясуня — сусідка.

— Ти жива, доню? А твої, бач…

— Де люди, де решта?

— Погнали до Славути! Мечами, наче ординці! Я в льосі заховалась. Кажуть, будуть жертву приносити! Чоловічу! Ромейському Богу! Берегиню схопили! Бачила-м твого Ратибора. Зв'язаний, в крові, лише очі горять. Брехали варяжини, що його на березі стратять. Він тою жертвою буде! Ой леле, ой лихо, ой біда Дажбожим онукам! Та куди ж ти, Світозаронько?!

— На берег…

— Уб'ють тебе, уб'ють! Ти ж відьма! Рахманів нищать найперше!

Ясуня подивилась мені в очі, затнулась і знову заголосила. Я побігла геть від спаленого обійстя. Дитя нагадало про своє існування різкими поштовхами.

«Ратибор… На березі… Ратибор…»

Як я добігла до місця, обряд вже закінчився. День був літній, але вітряний. Люди в мокрих сорочках