Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Вибач, друже, мені дуже шкода, але я нікуди не піду. І все. Вважай оперну співачку моїм подарунком і попроси вибачення в неї за мене.

- Чи не твій батько замовив співачку і тому ми тут?

Ґіль нічого не сказав.

Він почав малювати себе й Чона До - обидва на портреті показували великий палець. Вони посміхалися демонстративно, аж натягнуто, і Чон До не хотів, щоб той домальовував портрет.

- Ходімо, - сказав Чон До. - Ти ж не хочеш спізнитися на караоке в Янґакто[10], чи де там ваші розважаються.

Ґіль і вухом не повів. Він прописував м’язи Чона До, роздувши їх, наче в горили.

- Що правда, то правда. Я куштував яловичину й м’ясо страуса. Бачив «Титанік» і десять разів виходив в Інтернет. Ну й так, караоке. Щотижня там є порожній столик, за яким сиділа якась сім’я, але їх зараз нема, ані згадки про них - і ті пісні, які вони співали, вилучено з апарата.

- Я тобі обіцяю, - запевнив Чон До. - Повернись, і ніхто не дізнається.

- Питання не в тому, піду я чи ні, - мовив Ґіль, - а в тому, чого ти не йдеш зі мною.

Коли б Чон До хотів утекти, він би вже разів десять міг це зробити. У кінці тунелю все було елементарно: вилізти драбиною, відчинити люк на пружині.

- В усій цій дурній країні, - сказав Чон До, - єдине, що для мене мало значення, - це кореянки, які, стоячи на колінах, чистять ноги японкам.

- Я б тебе хоч завтра повів у південнокорейське посольство. Просто на поїзд сісти - і приїдемо. Шість тижнів - і в Сеулі. Ти для них будеш дуже корисний, просто як знахідка.

- А мати, а батько? - спитав Чон До. - Їх же відправлять у табори!

- Чи добре ти співаєш караоке, чи погано, колись і до тебе доходить черга. Це просто питання часу.

- А офіцер Со? Хіба якесь наворочене віскі дасть тобі забути про нього з кайлом у тюрмі номер 9?

- У нього є причини тікати, - зауважив Ґіль. - Не ставай як він.

- То привіт від офіцера! - І Чон До накинув нейлоновий зашморг на шию Ґілеві, туго затягнувши.

Ґіль похлинувся віскі.

- Ну я ж просто людина. Просто маленька людина, яка хоче на волю.

Барменка побачила зашморг. Прикривши долонею рот, вона сказала:

-  Хомо джанай.

- Мабуть, мені немає потреби це перекладати, - усміхнувся Ґіль.

Чон До потягнув за ремінь, і обидва встали.

Ґіль закрив свої фарби, тоді вклонився барменці.

- Чоусенджін ні туресарареру йо, - сказав він їй.

Вона сфотографувала їх своїм телефоном, тоді налила собі. Підняла келих за Ґіля.

- От чортові японці. Ну як їх не любити? Я сказав, що мене викрадають до Північної Кореї, і глянь на неї.

- Надивляйся, - відповів Чон До й узяв із шинкваса ключ від мотоцикла.

На березі вони в’їхали просто у хвилі, розкуйовджені вітром, - чорний надувний човен то злітав на них, то осідав. Руміна сиділа на носі, її руки були зв’язані наново. Офіцер Со накинув їй на плечі свою куртку - більше на ній нічого не було, вона вся посиніла від холоду.

Чон До і Ґіль сиділи на протилежних краях човна, але Ґіль не дивився йому в лице. Коли вийшли у відкрите море, офіцер Со приглушив двигун, так що можна було почути голос Чона До.

- Я пообіцяв Ґілеві. Сказав, що забудемо про його спробу втечі.

Руміна сиділа спиною до вітру, її волосся маяло попереду.

- Посадіть його в мішок, - сказала вона.

Офіцер Со розреготався.

- Оперна діва має рацію! - погодився він. - Ти спіймав дезертира, хлопче. Він, гівнюк, як пістолет нам до голови приставив. Але нас не перехитруєш. Можеш починати обмірковувати свою нагороду. Передчувай її.

Від думки про те, щоб знайти матір і вирвати її з рук долі в Пхеньяні, Чонові До тепер стало недобре. У тунелі, бува, заходиш у хмару газу. Її саму не помічаєш: просто голову охоплює різкий біль, темрява починає червоно пульсувати. Він відчув на собі палючий погляд Руміни. Раптом він замислився, чи не його, Чона До, на її думку, треба засунути в мішок. Але ж він не бив її і не скручував. Не його батько замовив її викрадення. І який у нього був вибір, хоч би в чомусь? Що ж він зробить, коли походить із містечка, де бракує електрики, тепла і дров, де заводи застигли в іржі, де здорові чоловіки або в таборах, або знесиліли від голоду. Не винний же він, що всі ті хлопчики, за яких він відповідав, збайдужіли, відчуваючи, що нікому не потрібні, безнадійно сприймали перспективу стати вартовими у в’язницях чи опинитися в загонах самогубців.

Ремінь і далі лишався на шиї Ґіля. На радощах офіцер Со потягся за ним і щосили смикнув, просто щоб відчути, як ремінь напинається:

- Я б тебе за борт викинув. Але тоді пропустимо все те, що мають із тобою зробити вдома.

Ґіль скривився від болю:

- Чон До тепер це вміє. - Він тебе замінить, а тебе пошлють у табори, тож ти вже не говоритимеш про ці справи.

- Нічого ти не знаєш, - сказав офіцер Со. - Ти слабак і боягуз, а я, блін, практично придумав усю цю гру. Я викрав для Кім Чен Іра особистого суші-майстра. Витяг спеціально для Великого Керівника лікаря просто з Осаки, з лікарні, серед білого дня, оцими руками.

- Ти не знаєш, як робляться справи в Пхеньяні, - відказав Ґіль. - Інші міністри її побачать, то й собі оперних співачок захочуть.

На них війнуло холодними білими бризками. Руміна різко вдихнула, наче кожна дрібниця намагалася витягти з неї життя. Вона знов обпекла Чона До поглядом. Хотіла щось сказати - він бачив, що з її губ ось-ось злетить слово.

Він розгорнув свої окуляри, надів їх - тепер йому стало видно синці на її горлі, розпухлі від пут зап’ястя. Побачив обручку на руці, шрам на животі від кесаревого розтину. А вона все так само вогненно на нього дивилась. Її очі просто бачили ті рішення, які він приймав. Вони знали, що оцей самий Чон До доповідав, хто з сиріт перший усе з’їдає, а хто скніє над водянистою юшкою. Вони бачили, що це саме він записував за кимось нари біля пічки, а за кимось